У Миколаївському районі влада, роздавши нерозпайовані землі під особисті селянські господарства, заплющила очі на те, що «новоспечені землевласники» захопили ділянку, уп’ятеро більшу, вирубали ліси і, головне, зрівняли з землею останню згадку про героїчне повстанське минуле цього краю…
Серйозність ситуації полягає ще й у тім, що територія, на яку зазіхнули спритники, за свідченням археолога, кандидата історичних наук, керівника Верхньодністрянської експедиції НАН України Ореста Корчинського, входить до унікального історико-культурного комплексу «Стільське городище». Понад те, науковець припускає, що в Ілові, як і в сусідньому Стільську, було давньоруське городище або капище білих хорватів...
«Якщо зазирнути вглиб історії цього маленького галицького села, – розповідає археолог, – то можна натрапити на дивовижні факти з життя його поселенців. Так, нам вдалося встановити, що в давнину на високій скелястій вкритій лісом Токаревій горі, яка височить над південною околицею Ілова, існувало городище. На ній досі є сліди двох концентричних оборонних валів і ровів….»
Звісно, щоби наукові дослідження тривали, держава мала би подбати про збереження тут культурного середовища. Саме тому 2001 року постановою Кабінету Міністрів (за прем’єрства В. Януковича) цю територію було внесено до реєстру нерухомих пам’яток історії та культури України, а 2003-го Верховна Рада прийняла рішення про підготовку до створення там державного історико-культурного заповідника.
На жаль, задум В. Януковича так і залишився невтіленим. Бо хоча прем’єр видав тоді відповідне доручення всім відомствам і міністерствам, процес чомусь гальмував тут, на місці, в управлінні охорони культурної спадщини Львівської облдержадміністрації. Пояснити таку бездіяльність державних структур дуже складно. Можливо, вони керувалися політичними мотивами, а може, просто не хотіли зайвого клопоту. Адже на Львівщині вже є 14 пам’яток національного значення, а кожна нова тягне за собою свіжу роботу. Однак за масштабний вандалізм щодо справді цінної історико-культурної пам’ятки у цьому маленькому мальовничому селі давати пояснення комусь таки доведеться.
Ласий шматок для «козирних» господарів
Нашу появу в Ілові місцеві селяни сприйняли з деякою недовірою. Хоча тут усе зрозуміло: малесеньке село, загублене поміж схилів серед мальовничої природи, де немає ні сільради, ні школи чи мобільного зв’язку, – і раптом така увага…
Отож, щойно тамтешні жителі помічали невідоме авто та людей із фотокамерою, вмить зникали в невідомому напрямку, ще й і дітей заганяли на подвір’я – мовляв, хто його знає, що то за чужинці…
«Складно буде з такою публікою працювати…» – подумалося. Але щойно ця фраза розчинилася у свідомості, як перед автомобілем наче виріс із-під землі якийсь чоловік.
– Що, приїхали нашими краєвидами помилуватися? Чи, може, ділянку собі хочете? – запитав і, не чекаючи відповіді, продовжив, – Так, у нас тут є на що подивитися. Он там, нагорі, печери. Уявляєте, всередині на стінах збереглися доісторичні малюнки! Якщо хочете подивитися, то попросіть місцевих – вони знають, як туди потрапити. Я б із задоволенням вас провів, та часу обмаль, – не вгавав чоловік.
Напевно, цей випадковий співрозмовник розповів би ще чимало цікавого, однак наше завдання – потрапити туди, де розчищають ділянку під ОСГ із невеличким, за словами місцевих депутатів, озерцем. Тому, обірвавши його розповідь, запитую, чи є в селі озеро.
– О, звісно є! Одне маємо за селом. Щоправда, воно дуже маленьке. Та незабаром буде ще одне – он із тієї сторони, – махнув чоловік рукою у протилежний бік.
– І що, можна подивитися? – запитуємо.
– Звісно! Гайда, покажу. Я саме туди прямую.
Дорогою до майбутнього озера селянин не міг нахвалити новоспечених господарів. Тим часом вузенька сільська вуличка вивела нас прямісінько на робочий майданчик. Побачене шокувало…
Масштаби розмаху робіт свідчили: не прості селяни тут господарюють і явно не під селянське господарство зі ставочком готують цю ділянку. Адже, відповідно до інформації, яку вдалося роздобути ще до поїздки, площа, виділена під ОСГ, згідно з державними актами на право власності на виділені ділянки, мала б становити всього 6 гектарів. А місцевість посеред мальовничого схилу, оточеного з усіх боків прадавніми лісами, жахала мертвою жовтувато-коричневою пустелею не менш як на 25-30 гектарів! Це ж скільки лісу треба було вирубати!? Невже все це зроблено законно?
Уже повертаючись до села, спробувала з’ясувати ситуацію у тамтешніх людей. Отже, за їх версією, вищезгадану земельну ділянку депутати Стільської сільської ради (саме до неї належить Ілів) справді погодили для виділення кільком доброчинцям за те, що ті долучилися до газифікації Ілова. Загалом 6 гектарів. Тож коли минулої зими вони взялися рубати ліс, селяни спочатку мовчки спостерігали, бо й самі мали нагоду трохи заробити. Але коли новоспечені господарі взялися за земельні роботи, в селі запахло скандалом. Адже місце, де орудували бізнесмени, святе чи не для кожного сільського жителя. І ось чому.
Свої вандали гірші від татар
Розповідає один із сільських старожилів дід Михайло. «Якщо ви думаєте, що наше село, крім стародавнього городища, не має чим пишатися, то дуже помиляєтеся, – розпочав старенький. – Ілів, якщо ви хоч трохи знаєте історію УПА, був колискою повстанської боротьби проти московських, а потім фашистських загарбників. Саме тут, у навколишніх лісах, проходили перші вишколи молодих патріотів. Та в селі, мабуть, не було такої родини, з якої хтось не був у партизанці. Так, так... Тут діяла підпільна друкарня, були аптечні, продуктові та збройні склади. Тут не раз бували побратими Бандери, Шухевича, Коновальця. А знаєте, – раптом по-змовницьки притишивши голос, сказав дідусь, – у лісах досі можна наткнутися на криївки, які приховують не одну таємницю з життя повстанців. …А вони по них тракторами й екскаваторами! Серце крається, коли дивишся, як зрівнюють із землею нашу історію», – важко зітхнув дід Михайло.
Трохи помовчавши, старенький продовжив: «Тут неподалік також була криївка. Весь загін міг у ній вміститися… І вони її знищили! Ех! Шкода, що нема тепер таких молодих, які ковкнули б ту злодійську потолоч, у якої нема ніц святого… Я вже старий і не можу нічого зробити – нема тої приті», – закінчив розповідь патріот.
Інший старожил, колишній вояк УПА, політв’язень Роман Петрів, також виходець із цих місць, доповнив розповідь діда Михайла: «У ілівських лісах справді діяв дуже потужний центр армії повстанців. Десь 1942 року ми отримали завдання дістати матеріали для будівництва криївки. Ми не знали, що це за криївка і де вона буде. Однак, почувши вимоги щодо матеріалів, зрозуміли: споруду заплановано доволі потужну, із підвищеним комфортом. Пригадую, була зима. Ми вночі виїжджали на гостинець і крали там щити, які були призначені для затримання снігу. Я й уявити не міг, що вона збережеться до наших днів…» У червні 1944-го німецькі карателі, виливаючи свою лють на партизанів, дотла спалили село і розстріляли його жителів. Саме тоді вперше було спалено і лісничівку. А криївка, про яку розповів дід Михайло, зрівняна із землею… І цей факт неабияк обурив місцевих патріотів.
Сільська жителька пані Ірина пригадує: «У 1970-х роках сюди приїжджали якісь урядовці чи то з Москви, чи то з Києва. Оглядали місцевість, казали, що будуватимуть тут величезний відпочинковий комплекс. Самі ж бачите, яка краса навколо. А поряд ще й стародавнє городище у Стільську. Та не наважилися вони будувати. Кажуть, як послухали про те, які патріоти живуть у селі, які пам’ятки про повстанську боротьбу збереглися в тутешніх місцях, – побоялися, передумали…»
Щоправда, відкрито виступати проти місцевих вандалів люди не наважилися. «Не так просто протистояти тим, хто прикривається іменами високих чиновників, – казали нам мешканці Ілова. – Міркуйте самі: село наше далеко від району, міліція теж далеко, тож у разі чого захистити нас нікому. Сільський голова, роздавши землі, які ще навіть не розпайовано, сюди навіть не вказується. То скажіть, чи вигідно йому показувати, що він знає про те, що тут діється?» – запитували селяни.
І вони, мабуть, таки мали рацію. Адже якби сільський голова Іван Мончак не був причетний до того, що відбувається в урочищі Грузькому, то вже давно забив би на сполох. Наразі він, як розповіли селяни, лише вперто ігнорує вимоги ілівської громади щодо проведення сільських зборів.
Кінець історії?
Не захотів спілкуватися сільський голова і з агентом «Інформатора». На телефонні дзвінки не відповідав, на роботі не показувався. Понад те, він навіть не пояснював, чому зайняв таку позицію. З усього напрошується висновок, що свавілля на території Ілова чинили не без його участі. А оскільки розорена територія розташована за межами села, то, відповідно, він не міг діяти без згоди районних чиновників. Отже, відповіді на запитання треба шукати у Миколаївській районній адміністрації.
Реакція голови РДА Ігоря Ярославовича Пілки на запитання: «Чи відомо вам, що в Ілові незаконно захоплено величезну територію?» була не зовсім зрозумілою. «Так, ми знаємо, що там вирубано трохи лісу. Вже розіслали відповідні звернення до природоохоронних служб. Але ви маєте розуміти, що ми не можемо проводити перевірку, якщо не маємо письмового звернення…» Далі пан голова говорив щось про газифікацію, про те, що тамтешні селяни ніколи не мали цього блага, а отримали лише тепер (коли газ став справжньою розкішшю навіть для тих, хто ним користувався завжди! – Авт.). Говорив також про якісь усні домовленості між сільською владою і тими, хто взамін за газифікацію узяв цю ділянку…
Незрозуміло було лише одне – про які усні домовленості може йтися, якщо є закони? І навіщо тоді в районі влада? До речі, щодо влади. Сьогоднішнє представництво районної адміністрації у Миколаївському районі складається здебільшого із екс-«помаранчевої» команди, а районну раду представлено націонал-патріотичним ГО «Свобода», представниця якого голова Миколаївської районної ради Ольга Жила в останньому офіційному виступі з нагоди 70-ї річниці масових розстрілів у Західній Україні зауважила (цитуємо): «Ми маємо пам’ятати нашу історію і шанувати всіх українців – знищених і тих, які боролися, аби ми сьогодні мали вільну Українську державу і могли говорити рідною мовою. Ми повинні захистити свою честь і свою пам’ять, хто і що нам не нав’язував би. Ніхто в нас не забере нашого майбутнього і майбутнього наших дітей».
Гарні слова. Але виглядають якось цинічно поряд із тим, що під носом у їх автора по-варварськи зруйнували, поховали під товстезним шаром землі святиню, яка була свідком того ж таки патріотичного минулого цього регіону. Звісно, якби на цьому можна було зробити собі політичну рекламу, вони вже давно організували б акцію протесту... Та біда в тім, що, як уже згадувалося на початку публікації, В. Янукович першим узявся за справу збереження цього унікального історико-культурного комплексу. Може, тому й не захотіли місцеві патріоти співпрацювати з «регіоналом», начисто забувши, що працюють не заради політики, а заради майбутнього держави. А може, й самі причетні до цього безчинства?
Коли районна влада дізналася, що стосовно ілівської ситуації триває журналістське розслідування, почалися якісь дивні події. Авторові цієї публікації спочатку робили якісь незрозумілі натяки – мовляв, обережно… Потім узагалі шепнули, що є неофіційна вказівка не давати жодної інформації. Тому, про всяк випадок, «Агенція…» подала письмові запити.
Та насправді річ не в тім, законно чи ні в Ілові захоплено земельну ділянку. Адже, крім господарських мотивів, є ще й моральний аспект. Хоча про яку мораль можуть говорити люди, в яких, як казав сільський дід Михайло, замість очей доляри?.. Врешті, якщо проаналізувати ситуацію із газифікацією, з облаштуванням «невеличкого» озерця, добротної дороги, якими прикривають безчинство в Ілові, дуже легко передбачити, що все це «доброчинці» роблять для власного блага. Річ у тім, що захоплена ділянка акурат прилягає до дачного містечка поблизу Нового Роздолу. Подейкують, що голова райадміністрації також має там дачу… А тепер відгадайте, кому більше потрібні блага цивілізації, – людям, які все життя палили дровами, а тепер змушені віддавати останнє за дорогий газ, чи більш привілейованим особам, котрі, очевидно, мають намір тихцем побудувати собі місцеву «Конча-Заспу» на нерозпайованих землях, а потім приватизувати їх, нічого не заплативши людям?
Чи справді ОСГ?
Утім, як би там не було, залишмо політику для політиків. Тим паче, що письмові факти, які «Агенції…» вдалося роздобути, розслідуючи цю справу, розповіли значно цікавішу історію. Отже, повертаючись до її початку, нагадаємо: за версією селян шість гектарів сільських пасовищ було виділено під особисті селянські господарства тим, хто долучився до газифікації цього віддаленого населеного пункту. Серед прізвищ новоспечених землевласників, які називали сільські люди, було, зокрема, прізвище колишнього голови Миколаївської рай адміністрації В. Кіндрацького, колишнього працівника Миколаївської районної прокуратури, Н. Буфана і ще деяких депутатів місцевої районної ради. А під час поїздки до села нам навіть пощастило побачити декого із цих людей. Ну, скажімо, поблизу зазначеної території. Тобто загалом усе виглядало більш-менш логічно: очевидно, перебуваючи при владі, колишній чиновник подбав про власні шкурні інтереси, виділивши собі землі у привабливому місці. Якщо врахувати те, що за час перебування на головній посаді району пан Кіндрацький неодноразово був фігурантом у прокурорських справах, але успішно уникав покарань, то два гектари, виділених працівникові прокуратури, також могли б усе пояснити... Та в тім то й річ, що, отримавши відповіді на журналістські запити до районної адміністрації, виявилося: за документами господарями згаданих ділянок є зовсім інші особи!
Після вивчення представлених копій документів на згадані ділянки все стало на свої місця. Згідно з розпорядженням голови Миколаївської районної адміністрації №42 від 30 січня 2010 року «Про надання дозволу М. Б. Хай на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки», виявилося, що заяву про виділення ділянки згадана особа написала 31 грудня 2009 року. Уявіть: усі нормальні люди готуються до новорічних святкувань, а пані Хай раптом згадала, що їй потрібна ділянка! Але ще дивовижніше те, що саме того ж таки дня до адміністрації звернулися ще дві особи з такими самими заявами. Причому попросили виділити їм ділянки в тому ж місці! Скажете, збіг? Можливо… Але те, що 26 лютого 2010 року всі ці люди знову одночасно звернулися до райадміністрації із заявами про затвердження цього проекту, а акти на право власності на ділянки виготовляли якось незвично оперативно як для наших чиновників, лише посилює підозри, що тут щось не те... Виникло навіть припущення, що, можливо, ці люди і не знають про виділені їм площі для ведення особистого господарства… На жаль, розшукати усіх новоспечених землевласників і поспілкуватися з ними на цю тему агентові «Інформатора» так і не вдалося. Щоправда, дещо таки з’ясували…
Торік на сторінках нашого видання було опубліковану статтю про скандальні торги комунальним майном Миколаєва. Отож, у матеріалах цього журналістського розслідування фігурувало і прізвище пані Хай, котра, як виявилося, є дружиною прокурора Н. Буфана. Тоді на аукціоні вона отримала від міста в оренду приміщення старого районного архіву. Щоправда, належно оформити цю оренду так і не спромоглася (хоча й обіцяла платити щедро) і в підсумку місто недоотримало в казну значної суми, зате якимсь дивним чином із орендованого приміщення зникли всі печі… Тепер ось прокурорська дружина виявила бажання «зайнятися сільським господарством» в Ілові. Хіба не видається дивною така несподівана зацікавленість сільським життям? З огляду на такі пікантні факти можна припустити, що і дві інші землевласниці такі самі «землероби»…
До речі, щодо законності освоєння виділених «під ОСГ» ділянок також виникло чимало сумнівів. По-перше, незаконне вирубування лісу. По-друге – самозахоплення. І по-третє – нецільове використання виділеної ділянки. Звісно, Закон України «Про особисте селянське господарство» є доволі розмитим і має багато пунктів, які можна трактувати по-різному. Однак у статті 7 цього нормативного акту чітко сказано, що «члени особистого селянського господарства зобов’язані: дотримуватися вимог земельного законодавства та законодавства про охорону довкілля, забезпечувати використання земельної ділянки за цільовим призначенням… і т. д.» Як бачимо, деяким громадянам закони не укази. Тому цю публікацію вважатимемо офіційним запитом до всіх компетентних органів. Сподіватимемось, що вони належно відреагують на описані факти і повідомлять редакцію про вжиті заходи.
