Використання жорстких промислових технологій на крихких скульптурах із пісковику та декорах старовинних споруд має негативні наслідки. Про це львівські реставратори попереджали ще багато років тому, та влада вперто не хотіла їх чути. На жаль, невтішні прогнози захисників історичної спадщини збуваються, тож фахівці не полишають зусиль у боротьбі з чиновниками, внаслідок бездіяльності або умисних дій яких загроза для нашого національного надбання зростає щодня.
Та чи хоче почути попередження місцева влада? Хто винен у тому, що пам’ятки архітектури Львова опинилися перед загрозою знищення? Про це в редакції «Інформатора» відбулася розмова з керівником майстерні інституту «Укрзахідпроектреставрація» Лідією Горницькою, доцентом кафедри реставрації та реконструкції НУ «Львівська політехніка» Костем Присяжним та керівником київського НЦ Романом Галайком.
Історичних пам’яток надто багато?
– Які найбільші проблеми реставрації в Україні?
Р. Галайко: Є чимало причин нефахової реставрації. В Україні дуже багато пам’яток архітектури – близько 14 тисяч, тож держава неспроможна всім їм приділити увагу. Вітчизняна реставраційна галузь часто не працює, бо навіть ту обмежену кількість коштів, що надходять із бюджету, ми отримуємо зазвичай наприкінці року. А що можна зробити у листопаді-грудні? Реставраційні роботи заборонено виконувати в цей період, а ми їх тоді тільки починаємо. Так у нас ведеться, відколи існує незалежна українська держава.
З іншого боку, в нас відсутня система підготовки кадрів. В Україні у певних галузях реставрації взагалі немає фахівців, ми не можемо «пробити» навіть у класифікаторі професій коди реставраторів! Так, у державі немає сьогодні реставраторів-архітекторів, реставраторів-інженерів. Самі ж пам’ятки водночас належать кільком відомствам, тому неможлива нормальна координація робіт. Місцева влада також дивиться на реставраторів як на щось абсолютно непотрібне.
Доволі часто у нас роблять не реставрацію, а євроремонт. Багато працівників не мають уяви про особливості реставраційних робіт, їх суть. Навіть фахівці-архітектори переносять будівельні та ремонтні принципи на реставрацію, хоча це неприпустимо. Якщо при будівництві споруди головним є питання надійності та якості, то при реставрації пам’ятки найважливішим є збереження автентичності та достовірності. Це зовсім не той випадок, коли достатньо, аби було красиво, – а в нас намагаються зробити саме так, щоб ефектно блищала стіна. Але ж у XVII ст. всю штукатурку робили «під рукавицю», тобто вона ніколи не була рівною, а пластичною і хвилястою! На жаль, серед виконавців реставраційних робіт мало хто про це знає.
Колись реставраційна школа України була однією з найсильніших у Європі, а сьогодні ми все більше втрачаємо свої позиції. З одного боку, реставрація – це дуже дорогі роботи, а з іншого триває «вимивання» фахівців із галузі, бо одні виїжджають працювати до інших країн, інші старіють і їх залишається все менше. У нас є ділянки, які взагалі не охоплені спеціалістами. Можна сказати, що Україна втрачає реставраційну галузь.
– Які пам’ятки у Львові найбільше постраждали від нефахової реставрації?
Р. Галайко: Проблеми є на кожному кроці. Це і «Чорна кам’яниця» – яка, до речі, ніколи не була чорною. А чому її сьогодні пофарбували у цей колір, фахівці не розуміють. Від будівлі відпадають кавалки каменю, бо її не реставрують і не консервують. Я звернув увагу також і на скульптури фонтанів, що на площі Ринок, – вони не реставровані, а тільки помальовані. Нам свого часу пропонували виконати цю імітацію роботи, але ми категорично відмовилися. Тоді ці фонтани помалювали інші виконавці. Таких речей багато скрізь, де тільки бачимо роботу з каменем. Не виконують повного пакета документації, досліджень, – і ось тому такий результат.
– А які порушення реставрації в нашому місті бачать львівські фахівці?
Л. Горницька: Катастрофа у галузі реставрації відбувається не лише у Львові, а й у всій Україні. Серед фірм, які працюють у нас, напевно, на пальцях однієї руки можна перерахувати тих, які спроможні працювати в реставрації. Та й це із застереженням, що робота повинна відбуватися під керівництвом фахових проектантів, технологів, хіміків й архітекторів-реставраторів. Велику шкоду спричинила держава, коли ввела в реставрації тендери – не може бути такого, щоби одного року гроші на відновлення пам’ятки виграла одна фірма, а наступного на об’єкт прийшов інший виконавець і по-своєму продовжував роботу! Технологічно і згідно з ДБН (державними будівельними нормами), об’єкт повинен пройти всі етапи, серед яких дуже важливе хіміко-технологічне обстеження. Особливо хочу наголосити на застосуванні реверсивних матеріалів – тобто таких, які можна легко зняти, котрі не мають негативного впливу на пам’ятку. На жаль, багато фірм, які працюють на реставрації у Львові, користуються цементом у кладочних, мурувальних і тинькувальних розчинах. А застосування цементу, окрім незначного нормативного відсотка, взагалі неприпустиме у реставраційних роботах. Він всотує вологу, а для реставрації потрібен паропроникний матеріал, що може віддавати вологу назовні.
– Що за фірми працюють на реставрації у Львові?
Л. Горницька: Більшість із них можна описати умовною назвою «Тато і Юзьо зі села Тумани». У такому підприємстві є тільки директор і бухгалтер. Фірма з вулиці набирає людей, котрі з будівництвом ніколи не мали нічого спільного. Ми вже говорили свого часу про відновлювальні роботи у Жовківському замку, де розчин зі сміттям і снігом подавали у кладку. Так-от, усі ці «фірми» працюють за принципом «аби дешевше», тому й виграють тендери. Але державні структури, приватні інвестори та церковні громади повинні розуміти, що реставрація коштує чималих грошей. Сюди залучають високооплачуваних фахівців, використовують дорогі матеріали. Тим часом до нас приходять фірмочки, які попрацювали, отримали гроші й «розчинилися». Тому й відповідальності ніхто не несе. На важливих об’єктах, як-от Бернардинський костел чи Вірменський собор, із навколишньою забудовою відбувається справжній вандалізм. Коли працівників просиш показати документацію, то бачиш в ній цілковитий безлад. Біля «Бернардинів» колона чомусь досі стоїть у целофані, а що під ним за зиму сталося, ніхто не знає.
Чиновники воюють із архітектурою
– А що відбувається з пам’ятками на площі Ринок?
Л. Горницька: На будинку №3 зняли скульптуру Глорії, хоча наш авторський колектив категорично заперечував проти цього. Протестували фахівці з Києва, зокрема технолог-реставратор Юлія Стріленко. Вартість реставрації скульптури є значно дешевшою за її демонтаж, але певні кола у Львові декларують необхідність заміни скульптур на копії. Начальник управління охорони історичного середовища Лілія Онищенко заявила, начебто в нас є Музей скульптури, куди віддадуть оригінали, але я наразі такої установи не знаю. Як це не дивно, статуя Глорії потрапила до Музею дерев’яних скульптур Йогана Пінзеля, хоча це музей одного автора, тому збирати туди все підряд не годиться. По-друге, саму скульптуру Глорії серйозно ушкоджено і хтось повинен за це відповісти. Чийсь задум був такий, щоби замість оригіналу стояла копія, яка вартує 800 тис. грн, а реставрація, за нашими підрахунками, могла коштувати приблизно 350 тис. грн.
– До пошкодження яких пам’яток причетна міська влада?
– Насамперед хочу згадати про скульптури лицарів на вул. Валовій, 11. Боротьба за них тривала довго – ми з великими труднощами домоглися, щоби їх залишили на місці. У цьому випадку знову можна говорити про невластиве виконання своїх функцій управлінням охорони історичного середовища. Так само, як зі зняттям скульптур путті на пл. Ринок №3. Одну з них відтворити реставраційними доповненнями вже неможливо, але друга була у цілком нормальному стані. Той, хто провів таку «акцію», повинен за це відповісти.
У нашій державі розпочався процес нищення історичної спадщини, хоча Україна підписує всі міжнародні конвенції та хартії. Якщо ми вже такі «папуаси», то мусимо заявити на весь світ: ми є державою, котра не оберігає своєї культурної спадщини, і перестати бавитися в це. Коли ж справді хочемо щось робити, то треба залучати і приватних інвесторів, і гранти. Саме цим і повинне займатися відповідне управління міської ради. А воно тим часом переймається, як краще підсвітити собор Св. Юра чи палац Бандінеллі! Я не знаю, хто дозволив так підсвічувати палац Бандінеллі – це якась наруга над історичним об’єктом!
К.Присяжний: Можна послатися на авторитет відомого польського архітектора Мончинського, який багато років працює з підсвіткою пам’яток архітектури і редагує журнал, присвячений освітленню в архітектурі. Він розгромив практику підсвітки історичних пам’яток у Варшаві, а саме її взяли за зразок у Львові. У приватній розмові зі мною він зізнався, що коли побачив наші підсвічені «Бернардини», то вони йому згодом снилися у жахливих снах.
– Як сучасна техніка нищить пам’ятки архітектури?
К. Присяжний: На будівлі, що на пл. Ринок, 40, якісь запрошені самозванці очищали скульптури за допомогою піскоструменевого апарата. Так можна чистити промислову відливку, але аж ніяк не твори мистецтва. Така практика є неприпустимою! Аналогічно вчинили і з колоною поблизу «Бернардинів». У подібний спосіб працювала група працівників із Польщі на Личаківському цвинтарі – вони чистили голову скульптури абразивним наждачним папером, що теж неприпустимо. У нас дуже активно рекламували запрошених для реставрації брам німецьких майстрів, хоча наші львівські майстри на високому мистецькому рівні відреставрували більш ніж сотню старовинних дверей! Мені не відомо про жодну нараду щодо роботи німецьких фахівців, хоча кожен об’єкт, який реставрують, повинен пройти стадію документації, стадію досліджень і проекту (або принаймні опису) запланованих робіт. Слід зазначити – коли до нас запрошують «варягів», то українські фахівці не мають роботи і їдуть за кордон. Від чудової бригади реставраторів, котра працювала на Будинку вчених, залишився лише один, а одинадцятеро виїхали.
Л. Горницька: У мене теж з’являється тривога за львівських реставраторів, бо і проектантів, і виробничників часто усувають від роботи, яку вони мали б отримати. Кишенькове управління охорони історичного середовища, що існує при нашому міському голові й займається невластивими функціями (фактично це комерційна діяльність), повинне зникнути. Юридично Історико-архітектурний заповідник у Львові існує від 1975 року. Тому нам треба повертати цей статус, необхідно знайти людину, яка може очолити цей заповідник, і фахівців, які будуть у його складі. Бо якщо хочемо щось змінити, то мало поміняти назву. Якщо там і далі залишатиметься Лілія Онищенко чи хтось із наближених до неї, то нічого з тієї справи не буде.
К. Присяжний: Я виграв судовий процес у теперішнього міського голови за позовом щодо незаконного проведення реконструкції площі Ринок. Мені навіть складно сказати, скільки мільйонів там «закопано» внаслідок використання невластивих матеріалів для замощення тротуарів. Якщо австрійське мощення стояло 80-100 років, а польська бетонна плитка наближалася до цих термінів, то теперішня тротуарна плитка витримала лише чотири роки. Тепер ми вже нікуди не подінемося, бо насувається Євро-2012, треба відновлювати тротуари. А від будівельної фірми влада не вимагає повернути грошей і за свій кошт перемостити пл. Ринок.
Л. Горницька: Якщо ми уважно придивимося до пісковику, з якого робили плитку в довоєнному Львові, то цей камінь не різали, а відкушували спеціальними щипцями. А теперішній пісковик так погано реагує на львівський клімат, бо його везуть із Криму чи Молдови, де зовсім інші умови. Поза тим, камінь не витримує невідповідної механічної обробки і розшаровується. На пл. Ринок не можна було застосовувати глиняний пісковик, та ще й давати під нього плівку і класти на цемент і бетон. Коли привозять камінь на каменеобробні заводи і його нарізають, то він набуває зеленкуватого кольору, насичується вологою – і в ньому починаються руйнівні процеси. Тому в нас говорять про реставрацію, а насправді це ремонт низької якості.
К. Присяжний: Я хотів би додати про спотворення і знищення пам’яток. Частиною палацу Голуховських була огорожа у стилі ампір – шедевр ливарного мистецтва. Я не зустрічав ніде такого рівня, окрім музейних мистецьких творів. З металу були відлиті китиці зі скручених ниток – це надзвичайно високий рівень! Але ця огорожа зникла, її замінили ремісничою саморобкою, яка нічого спільного з попередницею не має. Різьблені та профільовані балкові перекриття XVI-XVII ст. на вул. Вірменській (у будинку з рестораном «Гасова лямпа») виокремлені та підвішені на ланцюгах у інтер’єрі. Ось так автентичну пам’ятку фактично знищено. В історичному центрі Львова дуже багато надбудов з мансардами, які запроектовані вкрай нефахово, без врахування стилістики пам’ятки архітектури. Візьмімо, до прикладу, шпиталь кармелітів. Там були свої збережені мансардові вікна. Їх зняли – ймовірно, з огляду на не найкращий стан, – але чомусь не спромоглися замінити копією. Замість того авторська фантазія спотворила барочну пам’ятку архітектури. Шпиталь посаджено на фортифікації – оборонний мур XVII ст. У процесі підправляння того муру цементом він зазнав значних втрат, випаду зовнішньої верстви і, хоча хтось начебто його відновлював, сьогодні це справжній жах – з різаного білого каменю викладено не мур, а якусь декоративну мозаїку.
Л. Горницька: Коли йдуть такі жахливі «пломби» у стінах, то на них можна клеїти навіть сантехнічну плитку – різниці не буде жодної. Величезну шкоду завдає пам’яткам архітектури (і це на очах управління охорони історичного середовища!) укладання пінопласту на фасади будинків. Коли я таке бачу, виникає бажання власноруч повідривати той найдешевший грубий пінопласт, який перекриває кам’яний декор. Ми ж бачимо, як за п’ять років цей матеріал починає просідати. А головне – для пам’ятки архітектури це неприпустимо. За такий «євроремонт» хтось повинен відповісти. Адже нищать не лише стіну з декором, а й приміщення. Якщо ми так підемо далі, то що в нас залишиться?
