Якщо затверджуватимуть такі генплани, які маємо у Львові чи приміських селах, то львів’янам скоро ніде буде відпочивати, а села у 30-кілометровій зоні може поглинути суцільна урбанізація. Як цього уникнути і яка нині ситуація з екологією довколишніх сіл, ми дізнавалися у завідувача відділу охорони природної екосистеми Інституту екології Карпат НАН України Олександра Кагала, старшого викладача географічного факультету ЛНУ ім. І. Франка Юрія Зінька, завідувача кафедри інженерної геології та гідрогеології геологічного факультету ЛНУ ім. І.Франка, член-кореспондента академії будівництва України Петра Волошина та викладача географічного факультету ЛНУ ім. І. Франка Миколи Майданського.
– Чи можна стверджувати, що генплани прилеглих до Львова сіл беруть на себе зобов’язання вирішувати проблеми міста – і від такої експансії виграє лише Львів?
М. Майданський: Під час розробки корегованого генплану Львова державне підприємство «Містопроект» винесло його на обговорення, яке, однак, виявилося формальним. З’ясувалося, що генплани сіл є ніби вирізкою з генплану Львова. Тому сільські ради довколишніх сіл так чи інакше змушують підпорядковуватися «головному генплану». Тут ідеться про вирішення проблеми міста, і найближчі населені пункти розглядають винятково як територіальний резерв для вирішення проблем Львова.
Прикро, але в такому разі навіть не враховують обмежень щодо безпеки територій. Не гребуючи нічим, будують на карсті та родючих полях. Будувати на карстах не можна, зрештою, це невигідно. Наприклад, директор компанії «РосанПак» (зведеної на території Сокільницької сільради. – Авт.) згодом і сам був не радий, що підприємство розмістили саме тут. З’ясувалося, його ніхто не поінформував про підступність території. А геологічна розвідка, яку проводили вже після погодження документації, довела: будувати доведеться на підземних порожнинах. Прилеглі до Львова території використовують для вирішення своїх транспортних проблем і ведення бізнесу, а саме – для зведення комерційних об’єктів. Питання розвитку села – на другому плані.
А як вирішують питання екології у міськраді Львова? Запропонували приєднати лісопаркову зону Брюховичів і Винників до меж міста, збільшивши в такий спосіб площу зелених насаджень на одного мешканця. Нібито все правильно, але це водночас нічого не змінює. По суті, проблему не вирішують, бо існує диспропорція розподілу зелених територій. На наші пропозиції «Містопроект» не реагує ніяк.
П. Волошин: Інформація, де розташовані небезпечні зони, у міста є. Але такий статус ділянки понижує її вартість, і про це має знати покупець. Однак зазвичай виходить так, що той, хто продає таку площу, не зацікавлений надати повну інформацію для потенційного покупця. Роблять це з метою продати землю якомога дорожче. Тоді новий власник після невдалої покупки може або продати ділянку такій самій некомпетентній особі, або ж йому доведеться мучитися самому. Насправді всі подібні загрози обов’язково мають бути зазначені у генплані.
Ю. Зінько: Генплан Львова розробляли дуже довго. Було два можливі його варіанти: один передбачає розширення міста, інший – що Львів доходить до певних своїх меж, а далі йде розосередження населених пунктів, які є поблизу міста. У Кракові, наприклад, діє друга схема. Там вирішили робити плани тих місцевостей, що є довкола міста. У такому випадку постають зовсім інші пріоритети – пріоритети прилеглих територій. Проблеми міста вирішують уже складніше – шляхом перемовин.
Те, що ми маємо, позбавляє місцеву громаду змоги вирішувати перспективи свого розвитку. Наведу нещодавній приклад. Зараз ми працюємо над регіональним парком «Стільське Горбогір’я», який потрапляє у 30-кілометрову приміську зону. Але говорити про парк не можемо доти, доки не буде погоджено генпланів сіл, на які поширюється цей об’єкт.
Села не мають коштів на розробку генпланів, а тому в ручному режимі продають ділянки. У таких діях немає синхронності. Виправити ситуацію може лише створення асоціації приміських сіл, яка захищала б свої інтереси щодо перспективного розвитку, враховувала б екологічні й соціальні інтереси. Інакше ці навколишні села урбанізують – і ми цього не уникнемо. Тому треба захисти себе самим. Зрештою, матимемо таку ситуацію, як із Грибовичами, де питання звалища десятиріччями не може вирішити жодна влада, бо є конфлікт інтересів.
– Чи дослухається влада до екологів?
О. Кагало:Нещодавно в Тернополі я брав участь у «круглому столі» щодо питання участі громад у врегулюванні використання земельних ресурсів. На відміну від Львівщини, Тернопільщина доволі активно й на високому рівні аналізує питання екологічної безпеки. Це була тривала ґрунтовна бесіда, під час якої всі погодилися, що проблема – у відсутності прозорості та максимальної відкритості щодо певних проектів. А інформування тут має бути широким, бо, можливо, той чи інший проект може зачіпати інтереси непоінформованих.
У Львові, на жаль, не цінують роботи екологічних інститутів, яких чи не на кожній вулиці – по два. Назріла така ситуація, що потрібно говорити про сталий розвиток, який передбачає баланс використання ресурсів і баланс інтересів. У нас на рівні міста й області діє ціла низка ґрунтовних екологічних програм. На жаль, їх використовують винятково під час планування дієвих заходів, але не під час їх втілення.
Наприклад, 2001 року ми розробили і затвердили комплексну програму «Львів-2001. Порядок денний на ХХІ ст.». За формальними критеріями її виконали на 60-70%. Але якщо розглядати суть, то там усе не так добре. Наприклад, щодо підтримання розвитку зелених насаджень Львова. Кошти насправді скеровували на механічне омолодження, обрізку, реконструкцію. Чи є це сприянням розвитку насаджень? Водночас серйозних планів розвитку зелених зон не розробляли.
Під егідою міста мав би функціонувати моніторинговий центр громадських інтересів та екологічного стану у Львові й на околицях, який володів би потужним веб-ресурсом. Тільки після вивчення цієї інформації повинні братися до нових проектів. Але це зі сфери фантастики, бо що мутніша вода, то легше в ній ловити рибку. Чому немає інформації? Тому що це комусь вигідно. Одні будують і реконструюють аеропорт на активному карсті, а неподалік ще й будують стадіон. Очевидно, що це конфлікт інтересів різного рівня.
П. Волошин:Зрозумійте, генплан – це не є проект лише забудови. Це проект організації життєдіяльності міста, в основі якого – створення комфортних умов для проживання. Екологічний імператив мав би бути одним із пріоритетів будь-якого плану. А виходить усе навпаки.
Ю. Зінько: Поки немає генпланів прилеглих сіл, роздають землі. До того ж є тиск зверху. Так, у селі Підтемне, що у 30-кілометровій приміській зоні, велику площу, яку планували під регіональний парк, віддали для забудови. Ми підняли всі академічні сили, звернулися до влади – і ці дії було призупинено. Але сьогодні знову дізнаємося, що процес триває: вже готовий план, врізано ділянки. Коли кажемо селянам, що хочемо створити тут парк, то вони радіють, бо тільки ми хочемо їх врятувати – всі інші приходять зі своїми забудовчими інтересами.
Люди бідкаються, що ніхто не враховує пріоритетів села, – і нічого з тим не можуть вдіяти. Чиновники користають із того, що немає активної позиції самих населених пунктів. Тому тепер їздимо довколишніми селами і розповідаємо людям, якими можуть бути наслідки такої їхньої пасивності. Часто сільські голови кажуть, мовляв, нам потрібні інвестиції, необхідно розвивати села… А розраховуватись їм насправді немає чим… окрім природних багатств.
О. Кагало: Відбувається підміна цінностей, бо не можемо компенсувати екологічні втрати забудовою. Тут потрібне елементарне просвітництво, зокрема і для бізнесових кіл. Були випадки, коли деякі бізнесмени відмовлялися від своїх проектів, дізнаючись, наскільки дорожче їм обійдеться «розгрібати» наслідки, ніж буде ефект від самої реалізації чи прибутків. Деякі люди більш ініціативні і хочуть, аби їм розповіли, до яких екологічних наслідків може призвести та чи інша забудова. Але є й такі випадки, коли кажуть щось на зразок «після нас – хоч потоп». На жаль, більшість керуються корисливими міркуваннями – наслідки їх не турбують. Підсумую, що тут має бути відповідальність владних і дозвільних структур, але поки що немає механізму його забезпечення.
– Тож проблема в тому, що долю сіл вирішують сільські голови, а не громадськість? Якими можуть бути наслідки такої пасивності?
Ю. Зінько: Є кілька шляхів вирішення цієї проблеми. Має бути миттєва реакція громадськості, поки ще є території, які можна врятувати від забудови. Щодо перспективи, то існують обласні програми, міські, а стикування між ними немає. Генплан міста розробляли, але в села не їздили. Місто завжди відстоюватиме свої інтереси, бо тиск його мешканців більш активний. Села ж повинні відчувати свою специфіку, навіть ті далекі гірські, які називають неперспективними, насправді мають передумови для успішного розвитку.
Але тут питання, яка саме перспектива їх очікує: бути додатком до міста чи захищати свої інтереси. Ми прагнемо, аби не забудовували цінних екологічних ділянок, тому тепер розбудовуємо Стільський регіональний парк, біосферний резервуар Розточчя, є розробка щодо створення національного парку «Винниківська Швейцарія». Ті села відчувають, що до них звернена значна увага, але ще не усвідомлюють своєї перспективи.
П. Волошин: Є фундаментальні дослідження, але всі вони не там, де мають бути. Екологічної проблематики не розглядають у засобах масової інформації. Природоохоронні інституції підвладні, а це як еколог на підприємстві – директор каже, що треба написати те чи інше – і мусиш погодитися.
О. Кагало: Слід шукати баланс інтересів. А щодо ролі сільських рад (точніше їх голів), то вирішальною все ж є роль громади. Щоправда, трапляються правові колізії. Наприклад, коли виникає сумнівна локальна проблема, сільський голова усувається – і громаді проблематичніше подати позов, аніж голові. Тому так вирішувати проблеми вже складніше. Порадив би громадам чинити тиск на своїх сільських голів – так можна захистити інтереси свого населеного пункту.
М. Майданський: Зазвичай у проектах враховують дрібниці, але оминають суть. Доводилося стикатись із тим, що в місцевих радах нібито всі люди розумні, а голосують за абсурдні рішення. Тож можемо й далі котитися тим шляхом, що замість зеленого листка пріоритет має зелений папірець. У такому випадку довколишні села підуть шляхом Зимної Води, де крім забудови нічого немає.
Але люди потребують спілкування з природою. Раціональніше розділити найближчі до Львова населені пункти зеленими зонами, які утворювали б своєрідний ланцюг, і Львів став би об’єднуючою ланкою. А село Підтемне, що у 30-кілометровій зоні, слід розглядати не як ласий шматок землі, а як перспективу розвитку екотуризму.
О. Кагало: Львів іде хибним шляхом, відхрещуючись від міст-сателітів (Винників, Рудок, Дублян), але водночас хоче з них щось мати. Виходить дисбаланс. Тут вихід єдиний – інтегральне оцінювання, яке відображалось би в генеральному плануванні. Тоді і у Львова, і в довколишніх селах проблем було б значно менше.
– Як можна вплинути на «Містопроект», владу, щоби там дослухалися до екологів? Чи є такі важелі?
О. Кагало: Ви знаєте, які закони в нас найдієвіші у вирішенні екологічних проблем? Кримінальний кодекс і частково Цивільний, які працюють напряму без підзаконних актів. Усе інше (Водний, Земельний та Лісовий кодекси, Закон «Про Червону книгу») діє через цілу низку підзаконних актів – положень, інструкцій, наказів, розпоряджень, наявність яких створює такі умови, щоби закон можна було трактувати на свій лад. Як наслідок, створюють умови, коли можна обійти будь-який закон. Тільки навіть якщо у КК сказано, що за порушення статті от такої дають до п’яти років, то це вже діє. У нас не дотримуються Конституції, 19 стаття якої каже, що міжнародне право має пріоритет над національним законодавством. Але в Україні воно просто не діє, бо нікого не цікавить Бернська конвенція, за порушення якої немає кримінальної відповідальності. Щоправда, тішить, що за порушення Закону «Про Червону книгу України» передбачено хоч якусь відповідальність. Парадокс, але Бернська конвенція є вищою за цей закон. Такі парадокси вигідні певним колам для того, щоби маніпулювати ситуацією.
П. Волошин: Доводилось аналізувати цілу низку проектів, зокрема екологічно небезпечних. Уявіть, розділ «Оцінка впливу на довкілля» – це три-чотири рядочки, де написано, що все буде дуже добре. Аби належним чином оцінити вплив на довкілля, потрібно провести дослідження, а для цього, відповідно, необхідні кошти. Замовник їх не виділяє, бо ця сума мала б становити близько 30% від вартості усього проекту робіт. Але, на жаль, така лише європейська практика.
У нас, у кращому разі, враховують геологічні розвідки 1970-х років. У принципі, це питання відрегульоване через фінанси, тобто жоден проект не має права на реалізацію, якщо він не містить результатів інженерно-геологічних досліджень, адже в разі аварійної ситуації конкретні люди можуть потрапити за ґрати. Тому цей аспект працює безвідмовно. Але переконаний, що насамперед мав би діяти аспект екологічний. Проте його ніде серйозно не беруть до уваги. У радянські часи була «Зелена книга Львова» – така собі перспектива розвитку зелених насаджень міста. На жаль, її не втілили.
О. Кагало: Продовжуючи думку, зазначу, що торік міська влада профінансувала проект, який передбачав покращення екологічної зони Львова. Це була дуже потужна робота, але де вона? Чомусь лише в нас на Львівщині розрив між реаліями впровадження проектів і науковими розробками настільки великий. Є багато ґрунтовних розробок, але їх реалізуються лише на 15%.
Тут має бути інтерес не тільки обласної влади, а й міської, адже місто відіграє ключову роль в області. Причому Львів розташований в унікальному місці, бо розтинає галицько-слобожанський екологічний коридор, тож доцільно визначити місце Львова у цьому коридорі, адже від цього залежить доля екосистеми. Розбудувати національну екомережу і вписати її в мережу європейську – ось над чим потрібно працювати і екологам, і громадськості, і владі.
