Але колись усе було не так. Середньовічний Львів мало нагадував сьогоднішнє місто, однак був не менш значущим для свого регіону. Як «жило» місто Лева сотні років тому? Хто ним керував і як обирали осіб, котрі відповідали за його добробут?
Прототип сучасного мера
Форма керування містом за всю його історію змінювалася не раз. Водночас можна виокремити лише кілька яскравих історичних періодів, які мали виняткову і притаманну тільки їм форму правління. Перший із них – княжий. Про цей час, кажуть історики, загалом відомо дуже мало – зокрема те, що у Львові самоврядування здійснювала уповноважена князем особа. А керувався такий намісник «Руською правдою». Це найповніший кодекс давньоруського феодального права, за яким місто жило до XVстоліття.
Далі був польський період правління. Містом керував війт, а головним управлінським органом була так звана лава (суд). Згодом ці інституції перебудувалися – Львовом заопікувалися рада та міська лава. Війт очолював лише лаву, а раду – бургомістр. Саме тоді в місті вперше з’явилася виборча посада – бургомістр, який став найдавнішим прототипом сучасного мера. Причому термін урядування бургомістра становив лише один квартал.
«В історії складно знайти згадку про всіх бургомістрів, оскільки за рік вони змінювалися кілька разів, – розповідає львівський історик Іван Сварник. – Нам відомо тільки про тих, які зробили для міста щось визначальне. У цьому контексті не можемо не згадати, скажімо, Петра Штехера, котрий проклав у Львові перший водогін, чи Боїма, котрий особисто як лікар боровся з епідемією чуми. Є свідчення, що в середньовіччі бургомістром Львова був навіть шотландець!
Виокремити варто і Яна Альнпека, котрий прославився як поет і письменник. Він залишив після себе топографію Львова початку XVIIстоліття, завдяки якій тогочасне місто пізнала вся Європа. Сьогодні переклад фрагмента тексту використовують в історії Львова, сам же рукопис топографії зберігається в архіві».
Зайняв посаду бургомістра Альнпек, кажуть історики, за доволі цікавих обставин. У той час якщо львів’яни помічали, що керманичі неправильно діють або ж узурпують владу, то піднімали повстання. Один із таких бунтів очолив Ян Альнпек, після чого й став наступним бургомістром. Саме він запровадив у системі керування містом певні зміни. Зокрема, щоб унеможливити зловживання владою, утворили колегію із 40 осіб: по 20 ремісників і купців, які контролювали міські фінанси. Цікаво, що ремісники до цієї колегії делегували купців і навпаки – купці самі називали найчесніших, на їхню думку, ремісників.
Середньовічна демократія
Серед найвідоміших львівських бургомістрів, вважає публіцист і дослідник історії Львова Ілько Лемко, варто назвати Мартина Кампіана. Він відзначився тим, що віддавав усі борги міста зі своєї кишені.
«Спочатку Кампіана всі просто носили на руках, – розповідає пан Лемко. – І було за що, адже саме він побудував міську Ратушу. Та згодом відчув смак влади і почав погано поводитися з робітниками, розорив багато цеголень, натомість заснував свою власну і став фактично монополістом. Громаді це не подобалось, і не зважаючи на все добро, яке він робив для міста, Кампіана позбавили посади та, що найганебніше, громадянства. Цим Кампіан так перейнявся, що невдовзі захворів і помер. За кілька днів після цього було оприлюднено рішення суду, яке заперечувало провину Кампіана перед містом».
Така управлінська система у Львові існувала до 1786 року, тобто до скасування Магдебурзького права. Відтоді управління в місті виглядало дещо по-іншому, адже на зміну польському пануванню прийшло австрійське.
Історія львівського президентства
«Австрія була державою з дуже розбудованими структурами, – каже Іван Сварник. – У Львові у цей час з’явилися суди різних інстанцій. Магістрат існував і надалі, але вже керувався законами Австро-Угорської монархії і статутом міста, який розробили у Відні. Якщо за часів Польщі керманич міста називався бургомістром, то за Австрії містом управляв президент, якого обирала міська рада, а ту, своєю чергою, обирав народ. Варто зазначити, що йдеться не про всіх мешканців Львова, – виборче право мали повноправні громадяни, які відповідали певному майновому стану».
На зміну президентам, котрі керували Львовом до 1918 року, прийшли коменданти. За часів ЗУНР у місті не встигли налагодити нормального управління і запанував військовий закон. Відповідно, на чолі міста став комендант. Утім цей період протривав лише три тижні, тому нові закони не встигли прижитись. І вже 1919 року відродили польське судочинство.
«Поляки спочатку частково застосовували австрійське судочинство, діяв старий магістрат і таке інше, але водночас у Львові доволі обмежено впроваджували традиції самоврядування, – вважає І. Сварник. – Хоча членів міської ради та президента обирав народ, така демократія була для українців обмеженою, бо немає жодного прикладу, коли президентом Львова став би українець (до слова, українці тоді становили третину населення міста). Здебільшого Львовом керували поляки або колонізовані вірмени й австрійці».
Радянська бюрократія
Очолювали Львів президенти до 1939 року, тобто допоки місто не зайняли радянські війська. Фактично відразу із приходом нової влади у Львові було створено міську раду, яка, по суті, стала аналогом австрійської ради, однак кількість депутатів зросла в десятки разів.
«У радянський час функції міського самоврядування були суто декоративними, – додає історик, – бо керівництво містом здійснював міськвиконком. Але фактична влада перебувала в руках комуністичної партії. Найвищою інстанцією у Львові й Галичині загалом був обком партії. Хоча формально це партійна структура, але в ній були відділи культури, сільського господарства тощо. У цей період президента міста замінив голова міської ради. Зрозуміло, що голови міськвиконкому і міської ради були представниками комуністичної партії. Ці люди виконували радше репрезентативні функції, а всі питання у місті вирішувала партія – керманичі міста лише приймали делегації та їздили з візитами».
Наприкінці 1980-х, і це вже пам’ятають нинішні львів’яни, розпочалися рухи за трансформацію міської влади та спроби повернення до народовладдя. Відтак після здобуття Україною незалежності Львів почав очолювати голова міста, а життя міста стало підпорядковуватись різним управлінням. Так є і досі.
До речі, не сучасний період у житті Львова, на думку істориків, можна вважати найпрогресивнішим і найдемократичнішим. Таким насправді є час львівського середньовіччя. Бо саме тоді, на відміну від сьогоднішньої ситуації, сформувалося таке громадське суспільство, яке справді могло впливати на життя міста. «Про це свідчить бодай той факт, що сучасних мерів, у чому б їх не звинувачували, не так уже й легко звільнити, – вважає Ілько Лемко. – Тож даремно ми думаємо, що середньовіччя – “темний час”. Навпаки– саме тоді була справжня правова держава».
Та й узагалі, львовознавці вважають, що саме XV-XVIIст. можна назвати найвдалішим періодом для розвитку та становлення Львова. До того ж саме на цей час припадає найбільший розквіт міста. Свідчення цього – архітектура, яка досі є візитівкою Львова.
