Товстий хитрющий нечепура з радянських фільмів, щирий і сміливий козарлюга з творів української літератури, наляканий провінціал із наївним обличчям, безнадійний мрійник-егоїст… Яким тільки не був українець у часи СРСР?!
Усі ці образи поєднує в собі той, хто стояв на порозі незалежності у 1991 році, широко розплющивши очі й зосереджено смакуючи таке жадане слово «свобода». Відтоді минуло не мало-не багато – лише два десятиліття. «Діти незалежності» вже народжують своїх нащадків, радянське ж покоління потроху перебирається до світу спогадів. Яким же є сучасний українець? Як ми змінилися за два минулі десятиліття, про що мріємо, а чого боїмося? Врешті, хто ми сьогодні?
Гайда в минуле
Старенькі бабусі й дідусі під враженням чергового політичного фарсу, побаченого по телевізору, раз у раз скиглять, що «за Союзу було краще». Сумно дивлячись на цінники у супермаркетах, вони згадують дешеву ковбасу та хліб. Однак молодше покоління ніколи не сприймало такі твердження всерйоз, адже складно уявити, що хтось прагне жити в країні дефіцитів, замкнутій від зовнішнього світу, байдужій до мистецтва та ворожій до будь-яких проявів свободи й індивідуалізму.
Утім нещодавно Інститут соціології НАНУ провів соціологічне опитування – і виявилося: якби референдум щодо незалежності України відбувся сьогодні, то «за» проголосували б 46,6% українців – на 10% менше, ніж 2001-го, після десятиліття самостійності. Тобто більшість із нас удруге вчинили б так само, щоправда, кількість таких громадян невпинно зменшується, водночас майже половина українців справді шкодують про розпад СРСР – таких аж 47%.
Ми посумнішали, нині нам значною мірою притаманний песимізм. Після розпаду Радянського Союзу, зокрема 1994-го, у поступові зміни на краще вірили більшість із нас – 52% , через двадцять років після здобуття незалежності оптимістичні сподівання мають лише 39% українців. Водночас затятих песимістів також побільшало – на 8%. 1994 року таких було 20%, 2011-го – 28%.
Національний інститут стратегічних досліджень і центр соціальних досліджень «Софія» провели дослідження із назвою «Український характер». Результати невтішні. Понад 50% наших громадян віком до 29 років запевнили, що воліли б покинути України назавжди, якби їм дозволяли життєві обставини. У категорії від 30-ти до 39 років цей відсоток становить 42,4%. Тобто ті, хто мав би будувати країну, найбільше мріють утекти звідси світ за очі. Ось такий патріотизм молодого населення!
Натомість як і двадцять років тому українці вважають, що найважливішу роль у житті суспільства відіграє… мафія і злочинний світ. Щоправда, в очах людей більшої значимості набули політичні лідери та бізнесмени. У 1994 році їх існування нікому не заважало, але й ні на що не впливало, впевнені були українці.
Перетворюємося на терористів?
Однак шкала фундаментальних цінностей сучасних українців не змінилася. Традиційно перші місця посідають здоров’я, міцна сім’я та благополуччя дітей. Водночас важливішими для нас стали цікава робота і демократичний розвиток країни. Тобто на двадцятому році незалежності з величезними зусиллями ми таки змогли відвести погляд від власного носа й озирнутися навкруги.
На думку заслуженого діяча мистецтв України Леоніда Танюка, за минулі два десятиліття наші співвітчизники суттєво змінилися. «Частково “совок” зникає з голів українців. Гадаю, що основним чинником, який нас змінив, є поява приватної власності. Це дозволило людині усвідомити себе кимсь: господарем, особистістю, громадянином. Українці почали боронити свою хату, мораль і національну ідею. Звісно, неприємно, що справи в нас пішли так-сяк: інтелігенцію відкинули на узбіччя, ізолювавши від вирішення важливих для держави питань. А от новою магістральною автострадою помчали олігархи, які ніколи не хотіли вільної України, яким її існування цілком байдуже. Саме вони багато в чому визначають життя теперішньої країни, керуючи засобами інформації, впливаючи на формування психології нового українця. Якби цього не було, то відбулися б суттєвіші й ефективніші зміни. Українці доросли до того, щоби будувати своє майбутнє власноруч. А з огляду на обставини та рівень життя, не можна ігнорувати варіанта виникнення ще одного Майдану – кривавого».
Тим часом соціологічні дослідження свідчать, що українці разом із впевненістю у власних силах набули й ознак агресивності. Ще десять-двадцять років тому ми були значно терплячішими до представників інших національностей. Утім коли минула ейфорія від здобуття незалежності і все в державі почалося складатися не так, як уявлялося, українці взялися активно проявляти неприязнь до приїжджих з інших країн. Ще одним об’єктом ненависті для нас стали політики. Психологи й історики говорять про те, що миролюбність українців – не більше, ніж міф, а «хохли» навіть дуже схильні до терористичних дій. Щоправда, до цього їх потрібно добряче підштовхнути.
Київський міжнародний інститут соціології на замовлення Інституту прав людини і запобігання екстремізму й ксенофобії провів соціологічне дослідження проявів ненависті в українському інтернет-просторі. Результати показали: проблема кіберненависті для нас неабияк актуальна. Найчастіше об’єктами нелюбові в мережі стають представники політикуму та люди інших політичних поглядів. Поширеність цього явища свідчить про настрої, які панують у суспільстві. Тобто сьогодні ми з вами сидимо на пороховій бочці, яка ось-ось може вибухнути. Двадцять років тому українці про таке й гадки не мали!
Забуті брежнєви та косигіни
«Революції, які вибухають, сповнюють людей романтикою та грандіозними сподіваннями. Однак після яскравого спалаху настає період спаду. Оптимістичні настрої зникають, а натомість з’являються біль і зневіра. Сьогодні українці розгублені й розчаровані, але це природно. Під час цього періоду відбувається закріплення досягнутого результату, усвідомлення помилок. Оптимізм і віра не зникли назовсім. Доказом цього є нове покоління, яке не пам’ятає брежнєвих і косигіних та мислить уже зовсім по-іншому», – каже Леонід Танюк.
Розчаровані в усьому українці стали вимогливішими до своїх лідерів і самих себе. Тепер вони завзято критикують навіть тих, кому колись безоглядно вірили.У червні цього року лише 8% опитаних вважали, що справи в Україні йдуть у правильному напрямі. Торік таких людей було вдвічі більше. Тепер більшість із нас гадають: обраний керунок хибний, а від держави нічого доброго не діждешся.
На думку філософа та політолога Дмитра Видріна, тепер наші співвітчизники сподіваються на власні сили, а це ознака дорослішання нації. «Ще двадцять років пересічний українець покладався на допомогу держави – мовляв, держава організує навчання, влаштує на роботу, дасть квартиру... Тепер 70% мешканців України вважають, що потрібно розраховувати лише на власні сили, розум і можливості. За час незалежності ми стали значною мірою індивідуалістами – і це дуже добре. Я завжди з симпатією ставився до індивідуалізму як у літературі й філософії, так і в соціології. Сучасний українець схожий на героя творів Джека Лондона, який кидає виклик природі, ворогам чи обставинам. Українець не завжди перемагає, та він вчиться викликати світ на герць, боротися і досягати мети самостійно.
Наша держава вже трохи віддалилася від вчення Маркса і наблизилася до поглядів Ніцше. Це чудово! Українець поступово відмовляється від колективізму, намагається знайти і зрозуміти себе такого, який творитиме свою долю самотужки. Це повільний і болісний процес. Нарешті настав час, коли ми позбулися ілюзій, сподіваємося самі на себе і намагаються керуватися здоровим глуздом», – вважає Д. Видрін. Тож, очевидно, самостійною стала не лише Україна, а й українці.
Прогресивний і агресивний
Директор соціологічної групи «Рейтинг» Олексій Антипович вважає, що насамперед українці стали сучаснішими. «Коли розпався Радянський Союз – усі кордони зникли, тож технічний прогрес сягнув і нашої держави. Ми почали користуватися комп’ютерами, мобільними телефонами тощо. Це також зміни, про які не можна не згадати, які лежать у основі значно глибших метаморфоз.
Передусім наше суспільство перестало бути патерналістським. Радянський уклад передбачав втручання держави в усі сфери життя. Сьогодні такого немає – і українці самі дають собі раду. Омріяними професіями стали “бізнесмен”і “підприємець”, кожен із нас прагне ні від кого не залежати. На початку 1990-х бізнесменів наділяли переважно негативними характеристиками, їх недолюблювали і називали “торгашами”, надійною ж вважали професію держслужбовця. Як бачимо, сьогодні ситуація кардинально змінилася – патерналізм потроху зникає з нашої свідомості, хоча й залишається частина людей, котрі все ще вірять у всемогутність держави».
Пан Антипович стверджує, що соціологічні дослідження свідчать: українці нарешті відчули себе громадянами держави і навіть почали нею пишатися. Однак минуле десятиліття оголило й нові проблеми, які лежали глибоко в нашій свідомості, зокрема відмінність цінностей мешканців різних частин держави. «За роки незалежності відбувся процес так званої регіональної автентики, коли, наприклад, львів’яни називають себе насамперед львів’янами, а не українцями, як і донеччани ідентифікують себе більше з рідним регіоном, аніж із країною загалом. Сьогодні в нашій державі присутній регіоналізм, якого двадцять років тому не було».
Крім цього, українці почали менше довіряти пресі, майже не читають газет і журналів, надаючи перевагу електронним ЗМІ. Олексій Антипович говорить і про те, що залишилася і «славнозвісна» характеристика «моя хата з краю», однак набула нового відтінку. Тепер це означає – я сам можу про себе подбати й вирішити свої проблеми.
П’ємо, лаємося і віримо в Бога
Більшість політологів і соціологів серед визначальних рис українця 2011 року називають недовірливість. Ми перестали вірити в політичні ідеали та позитивний фінал ситуації. Однак релігійність притаманна нам сьогодні так само, як і два десятиліття тому. Хоча це не заважає нашим громадянам вживати величезну кількість алкоголю і наркотиків. Сьогодні українець випиває 12 літрів алкогольних напоїв на рік. Фахівці із Міністерства охорони здоров’я заспокоюють, що ми – держава «середньо-високого рівня» вживання алкоголю, а ці показники вже п’ять років не збільшуються. Проте на тлі всенародної депресії під час формування нового українця така статистика ніяк не тішить, радше лякає.
Водночас культурний рівень українців невпинно знижується. За минулі два десятиліття ми почали значно менше читати. Станом на вересень 2010-го випуск книжок у нашій державі скоротився на 9 мільйонів примірників. Як свідчать дослідження, котрі проводили впродовж 35 років, читання в підлітковому середовищі витісняється. 1975-го юне покоління читало більш як 40 книжок на рік, сьогодні ж – заледве 9.
Тож підсумуймо. Українці вже почали формувати самих себе, очунявши від «наркотичної димки совка». Утім, позбувшись доброї «матері-держави», ми виявилися безпорадними у прекрасному новому світі, який раз у раз накриває нас могутніми хвилями змін, криз і химерних метаморфоз. Коли кота немає в хаті, миші роблять, що заманеться. Українці досі поглядають одним оком на двері, чекаючи, коли увійде той, хто навчив би, владнав би, впорядкував би… Та є й такі, хто вже здогадався: треба виховати у своїй голові власного «царя і цензора», який, попри всесвітню мегасвободу, міг би обмежувати бажання і визначати пріоритети. Вседозволеність сучасного світу заважає українцеві сфокусувати погляд на найважливішому. Та це тимчасове явище. Адже той, хто є господарем у власній хаті, рано чи пізно наведе лад на подвір’ї, тоді на вулиці, а згодом і в усій країні.
Кейс:
За даними соцопитування, яке 2011 року провела компанія «Research&Branding Group», більшість українців вважають себе загалом вільними. Зокрема 40% респондентів – у цілому вільними, 26% – невільними. Водночас вільними і невільними вважають себе 34% опитаних. У регіональному розрізі рівень особистої свободи вище оцінюють жителі Західної України (47%) і Південно-Східної (40%). У центральних областях цей показник становить 34%.
