Художники-хулігани, котрі залишають після себе якісь незрозумілі каракулі, «торкнулися» ледь не кожної стіни львівських будинків. Відтак власники споруд змушені витрачати гроші на фарбу й замальовувати «твори мистецтва», а розбишаки через кілька днів знову наносять свої «шедеври» на чисті «полотна». Хто і для чого це робить, а також чи відповідають вони за такі вчинки, з’ясовував агент «Інформатора».
Сто гривень на гострі відчуття
Райтери – так називають себе вуличні художники-вандали. На відміну від звичайних людей, вони вважають свої незрозумілі для пересічних мешканців написи мистецтвом. Михайло, один із львівських райтерів, погодився розповісти про культуру «вуличних митців».
«Насамперед треба зрозуміти, що райтери бувають різні. Кожен має свої принципи: одні, наприклад, малюють лише в дозволених місцях, інші ж куди йдуть, там і залишають зображення, треті оминають чисті та старовинні будинки, малюють на багатоповерхівках і парканах. Хоча, якщо чесно, чиста стіна – це просто хороше полотно. Шкода лише, якщо там з’являється щось маловартісне. Також різні райтери працюють у різних стилях: одні залишають теги, інші малюють під трафарет, дехто творить гарні великі зображення у дозволених місцях, а ще хтось нашвидкуруч мазюкає щось кількома кольорами на першій ліпшій поверхні», – пояснює наш співрозмовник.
Теги – це псевдоніми, створені на стіні будинку одним кольором різноманітними шрифтами. Найчастіше зображають саме їх. Як розповів Михайло, райтери постійно змагаються, хто нанесе більше тегів.
«Серед них найкрутішим вважають того, хто намалював найбільше тегів у різних районах міста. Також поважають тих, чиї теги є в ризикованих місцях», – каже хлопець.
Легальних місць для малювання, за словами Михайла, у Львові замало. Юнак знає кілька десятків таких художників, а стін, на яких дозволено малювати, – лише чотири. Та й то лише одна з них – у людному місці, на видноті. Мовляв, митець же хоче, щоби його роботу бачили, тож доводиться творити у заборонених місцях. І відразу з усмішкою додає, що це ще й гострі відчуття, які наповнюють нудне рутинне життя. Коли ж я запитав Михайла про реакцію міліції, то він пояснив, що правоохоронці рідко займаються пошуком райтерів.
«А що міліція? Інколи доводиться пробігтися, щоб утекти. Але правоохоронці ліниві, довго наздоганяти не будуть – сто-двісті метрів, не більше. Тим паче, один із них зазвичай залишається в автомобілі, адже вночі на чергуванні – лише автопатрулі, а покинути машину вони не наважуються. Ну а навіть якщо впіймають, то можна відкупитися п’ятдесятьма-ста гривнями. Хоча були випадки, коли й умовні терміни давали. Але це рідкість – зазвичай усе закінчується хабаром. Та й закону немає, за яким нас можна було б притягнути до відповідальності», – розповідає художник.
Згодом Михайло ще додав: якби міліція поставила собі за мету зупинити вуличних «митців», то за тиждень переловила б усіх, адже всі вони між собою знайомі і кожен райтер підписує свої і легальні, і нелегальні роботи.
Розмалювати Сихів
Замість довгих розповідей про нічні прогулянки містом Михайло запросив мене розмалювати разом із ним один зі «спальних» районів Львова. О першій годині ночі ми зустрілися біля кінотеатру імені Довженка і звідти вирушили в нетрі «кам’яних джунглів», де зустріли ще одного «митця» Сашка. Фотокамеру хлопці попросили мене не діставати, адже, як вони стверджують, за стилем художника можна легко впізнати. До того ж малюнок підписують, а мати потім зайві розмови з колегами «по цеху» вони не хочуть.
Стіна, яку обрали хлопці, давно забула про слово «ремонт» і справді гарний малюнок їй не завадить – навіть прикрасить. Хоча, звісно, краще було б спершу запитати дозволу у власника... Мене «митці» поставили «на шухер». А перед цим пояснили: коли йтиме одна-дві людини, то відволікати їх не варто. Здіймати ґвалт потрібно лише в разі, якщо побачу міліцейське авто або велику компанію, яка рухатиметься у наш бік.
На всю роботу рейтерам знадобилося 12 хвилин. За цей час повз нас чотири рази проходили люди – і всім було байдуже до того, що робиться. Навіть два кремезні чоловіки просто скоса глянули, жодного слова ні мені, ні хлопцям не сказали, а все своє невдоволення висловлювали один одному: «Знову на стінах усілякі матюки пишуть…» А один хлопчина просто підійшов і попросив цигарку.
Завершивши роботу над першим малюнком, райтери швидко пішли поміж будинками в невідомому напрямку. Дорогою мені пояснили: хоч особисто нам перехожі нічого не сказали, це не означає, що вони не зателефонували в міліцію. Через 15 хвилин кружлянь Михайло з товаришем підійшли до трансформаторної будки і знову швидко почали наносити зображення. Цього разу також усе минуло спокійно.
Через годину ми помітили патрульне авто, яке повільно проїжджало за сто метрів від нас. Великого хвилювання у хлопців це не викликало. Як вони пояснили, вночі міліцейські машини часто їздять містом. Проте ця рухалася дуже повільно, тож хлопці вирішили змінити місце дислокації. Та через 20 хвилин міліціонери все ж помітили нас. На щастя, ми їх також. Коли машина різко почала наближатися, моє серце шалено забилося. Та Сашко, який добре знає район, одразу зорієнтувався, куди втікати, щоб авто не змогло проїхати. Через пару хвилини ми зайшли у під’їзд, де й просиділи наступні півгодини. Що в цей час робили міліціонери, мені невідомо, але коли ми знову вийшли на вулицю, усе було спокійно. Годинник показував половину п’ятої ранку, тож хлопці вирішили, що час розходитися. Мене вивели з дворів – і я спокійним кроком рушив додому. На щастя, без пригод.
За три години, які ми провели разом, хлопці зробили на сірих стінах багатоповерхівок п’ять кольорових написів і десяток незрозумілих мені закарлючок. Гарних домів при мені ніхто не обмальовував, хоча, щиро кажучи, у місцях, куди мене водили, їх і не було.
Мистецтво непереможне
Після спілкування з Михайлом агент «Інформатора» звернувся до Дениса Харчука – керівника прес-служби ЦГЗ УМВСУ у Львівській області, котрий і розповів, як міліція бореться з горе-митцями.
«По-перше, жителі обмальованого будинку мають подати скаргу про акт вандалізму, тоді й почнуть шукати порушників, – пояснює пан Харчук. – Люди, які чинять такі хуліганські дії, можуть бути покарані за статтями “пошкодження приватного майна”або “хуліганство”, за що є адміністративне порушення або й кримінальна відповідальність».
Речник МВС розповів, що правоохоронці займаються пошуком вандалів, проте це нелегка справа. У місті проводять оперативно-розшукові заходи для встановлення осіб, які чинять подібні хуліганські дії. Інколи вдається затримати нахаб на місці вчинення злочину.
Як знайти вихід із цієї ситуації, сказати складно. Навіть за кордоном, де камери відеостеження є на кожному кроці, а з вуличними «митцями» борються значно завзятіше, становище нічим не краще. Відмінність лише в тому, що в Україні райтери знайомі між собою і знайти їх усіх можна, впіймавши одного. За кордоном ніхто нікого не знає, тож шукати хуліганів складніше. Проте й чинять вони значно нахабніше, ніж наші.
P.S. Під час розмови Михайло нагадав, що райтерів часто звинувачують у псуванні пам’яток архітектури, і додав, що значно більше історичних будівель постраждало від того, що за ними просто ніхто не доглядає. Мовляв, а фарбу на стіні можна просто замалювати, і будівлі це аж ніяк не шкодить. І хоч як це прикро, у цьому я повністю із ним погоджуюся.
