Більшість дитячих будинків і шкіл-інтернатів Львівської області не асоціюються із затишним «домом», де кожна сирота чи дитина із вадами розвитку відчуває тепло любові, захищеності й достатку.
На жаль, наша держава не настільки інтенсивно допомагає дитбудинкам і школам-інтернатам, як належалося б. Виживати таким закладам доводиться переважно за рахунок різноманітних благодійних акцій громадських організацій, студентських об’єднань, фондів і публічних людей, які забезпечують маленьких вихованців найнеобхіднішим.
Будні інтернатів
Добромильська спецшкола-інтернат для дітей із вадами розумового розвиткурозташована за 140 км від Львова у Старосамбірському районі. Ще дорогою туди переконалася, що живеться дитині з інтернату нелегко: водій вигнав хлопчину-інтернатівця з посвідченням, бо «таких пасажирів», мовляв, – півавтобуса. «Такі випадки непоодинокі, це наша біда і проблема, – вже у Добромилі розповіла заступник директора спецшколи-інтернату Лідія Кривавич. – Переважно державні перевізники таких дітей підвозять, а приватні керуються своєю совістю».
Діяти совісно сьогодні – розкіш. Бо совість не дозволила б занедбувати сиротинці чи забирати у них те, що належить їм по праву, чи те, що добродійник дав. Очолювати такі установи має людина за покликанням, яка живе проблемами інтернату й усі переживання дитини сприймає як особисті. Чи справді саме така особа є директором закладу, видно одразу, як тільки увійдеш на територію. У Добромильській спецшколі-інтернаті в очі впадає новенький ремонт будівлі школи, скрізь нові меблі, досі пахне фарбою. Але діти в цих стінах виявилися цілковитим протиставленням: далеко не нове взуття, ношений одяг немов зі старшого брата...
Заступник директора спецшколи-інтернату Лідія Кривавич запевнила, що діти мають шкільну форму, але тут не прижилося правило її носити. Тож 118 учнів ходять у чому зручно або у тому, що добродійник пришле. А присилають здебільшого вже ношені одяг і взуття, яке скоро нищиться. Тому тапочки, кросівки, чоботи потрібні завжди і багато, розповіли у спецшколі-інтернаті, також обмаль нижньої білизни, шкарпеток, курток. Скажу, в дитячих шафках одягу не густо...
Зате діти тут дружні, а учителі їм – і батьки, і друзі, каже Лідія Кривавич. На дитячій і вчительській ініціативі тримається багато чого у цій школі. Бруківку біля корпусу учні робили своїми руками, самотужки оздоблювали класи. Вади розумового розвитку в дітей – не перепона для творчого натхнення. Радше можна говорити про перепони матеріальні, яких ці дітки не завжди розуміють. Бо як пояснити, що не всі поїдуть на екскурсію до Львова чи в «Аквапарк», бо в мікроавтобусі, який подарувала держава, – лише сім місць? Чи, скажімо, чому доводиться відпочивати не у Євпаторії чи Закарпатті, де дітям страшенно сподобалося, а в пансіонаті «Бадьорість», що в с. Шкло Яворівського р-ну? У Шклі були найгірші умови з тих, де добромильські діти відпочивали досі, розповіла заступник директора. І додала, що цей пансіонат наче переміг у конкурсі, бо запропонував найдешевший з-поміж інших відпочинок...
Сьогодні заклад перебуває у підпорядкуванні обласної адміністрації, а колись була на фінансуванні районного бюджету. Тоді школи-інтернати району існували на межі виживання – недофінансованим було все, навіть дитяче харчування. Дійшло до того, що ставили питання про закриття Добромильської спецшколи-інтернату. Тепер про ці роки згадують із жахом. Можливо, саме відсутність надії на державну допомогу стимулює такі заклади самим шукати спонсора. Більшість того, що зроблено, – за кошти благодійників. Наприклад, Добромильська школа-інтернат знайшла собі опікунів за кордоном (у Великобританії, Голландії). Та, незважаючи на всі згадані допомоги, добромильським вихованцям завжди бракує елементарних засобів гігієни, ліків. А ще ці діти страшенно люблять футбол, проте взимку про нього мусять забути, бо інтернат не має свого спортивного залу. І це проблема не одного подібного закладу.
Ближче до Львова – менше проблем
Те, що інтернати тримаються на ініціативі директорів, ще раз переконалася, відвідавши Львівську спеціальну загальноосвітню школу-інтернат №104 у Брюховичах. Це заклад також для дітей із вадами розумового розвитку, тут живуть і навчаються 74 вихованці. Щоправда, одразу мушу зазначити – зважаючи на близькість закладу до обласного центру, проблеми, які виникають, вирішують тут значно швидше. Коли школа-інтернат перебувала на фінансуванні районного бюджету, недофінансування було звичною практикою і все робили власними силами, розповів директор школи Євген Волинський. Те, що не виділяли коштів, влада пояснювала просто – мовляв, «що таким хворим дітям потрібно? і так зійде...»
Сьогодні ж влада на 80% задовольняє потреби закладу, а ще тут чимало меценатів і добродійників. Про таку пропорційність фінансування говорять і в інших інтернатних закладах і реабілітаційних центрах Львова. Напередодні брюховицьким вихованцям привезли іграшки, про які вихованці інтернатів у найвіддаленіших Старосамбірському чи Сколівському районі можуть тільки мріяти. Із одягом і взуттям тут теж немає проблем, бо пану Волинському намагаються не відмовляти ні в обласній адміністрації, ні окремі меценати (зауважу, що Євген Петрович – дуже позитивна людина, він знає все про своїх вихованців). Діти тут носять здебільшого новий одяг і нове взуття. Саме утеплюють приміщення, планують ремонтувати спальний корпус, перед школою виклали бруківку, а у класах є телевізори. До цього закладу час від часу навідуються з гостинцями. Особливо врожайні дні на подарунки – напередодні свята Миколая. «У такі дні охочі щось нам подарувати навіть стоять у черзі», – розповів Євген Волинський. Одні дарують цукерки під спалахи фотокамер, інші вже готуються до відеозйомки, поправляючи у коридорах зачіски...
У Львові сконцентрована лише незначна частина спецшкіл для дітей із різними вадами та сиротинців. Більшість із них – у південних районах області: Самбірському, Старосамбірському, Дрогобицькому, Стрийському, Сколівському, Жидачівському. А заклади, розташовані за сто кілометрів і далі від обласного центру, здебільшого відвідують рідко.
Кожна дитина, яка живе в інтернаті, обходиться державі в кругленьку суму, кажуть чиновники. Але ці кошти, зрештою, перетворюються на копійки, якщо відмінусувати витрати на заробітну плату працівникам закладів, закупівлю товарно-матеріальних цінностей і оплату комунальних послуг. Офіційно на утримання кожного громадянина, що перебуває під опікою держави, з бюджету виділяють 4-5 тисяч гривень щомісяця. Але чи відчувають діти з інтернатів на собі таку державну опіку? Навряд. Маніпуляція цифрами з уст чиновників – щонайменше цинічна. Бо як за такого фінансування вони пояснюють факти смерті дітей від недоїдання в інтернатах із вадами розвитку (у Донецькій, Херсонській, Одеській областях), якіамериканські благодійники з жахом розповідали виданню «The Sunday Times»?
Про те, що інтернати завжди потребують допомоги, свідчить факт, що кількість благодійних організацій щороку збільшується, та ще й швидкими темпами. За інформацією Міністерства юстиції, найбільш охоплені благодійною діяльністю Київ (понад 1,3 тис благодійних організацій), Львівська область (640 організацій), Дніпропетровська область (485 організацій). Тож виходить, що держава фактично забезпечує таким дітям лише дах над головою, а інші потреби малих вихованців – на милість меценатів.
