Запропонований більшістю законопроект «Про вибори народних депутатів», який було скеровано до Венеціанської комісії, як відомо, отримав винятково негативні відгуки: недемократичний, недопрацьований, нелояльний і т. д. Це й не дивно, адже запропоновані в ньому норми, зокрема підняття виборчого бар’єра до 5%, фактично давали шанс пройти до парламенту лише кільком великим політичним силам. А змішана виборча система, особливо її мажоритарна складова, дозволяла задіяти адмінресурс і провести до Верховної Ради потрібних владі кандидатів. Такі оцінки парламентську більшість зовсім не збентежили. І регіонали, не довго думаючи, внесли на розгляд парламенту другий виборчий законопроект, додавши до нього кілька ще жорсткіших пунктів.
Опозиція вирішила, що вибори за такими правилами їм не підходять, – і запропонувала натомість одразу кілька альтернативних виборчих законопроектів, які, до слова, суттєво різнилися. Причому не тільки від проектів влади, а й один від іншого. В одному з них, наприклад, опозиційні його автори пробували лише дещо підправити владну виборчу пропозицію. В іншому взагалі запропонували кардинально іншу – не змішану, як на цьому наполягає влада, а систему відкритих регіональних списків. Одне слово, в парламенті очікувалося гаряче словесне обговорення цього питання.
Утім доволі несподівано парламентарі дійшли спільного висновку. Мовляв, конче потрібно створити тимчасову комісію, яка розгляне всі пропозиції виборчих проектів, зокрема візьме до уваги рекомендації Венеціанської комісії, – і підготує єдиний прийнятний для всіх законопроект. Члени комісії пообіцяли працювати плідно. Причому настільки, що новостворений спільними зусиллями законопроект на суд Верховної Ради має потрапити вже 17 листопада. Тоді ж народні депутати змогли б розглянути його в першому читанні.
Мрії більшості
Про що мріє більшість, що їй вигідно і чого вона домагатиметься, загалом відомо. Її можна навіть зрозуміти: влада робитиме все, щоби виборчі комісії були керованими, аби був високим виборчий бар’єр і щоби якнайшвидше визнали результати виборів. На тому, вважають експерти, вони й стоятимуть під час обговорення спільного законопроекту.
«На даному етапі, мабуть, можна зробити висновок, що вже існує політична воля і наступні вибори до парламенту відбудуться за змішаною виборчою системою: 50% депутатів підуть на вибори за закритими списками, інша половина – по мажоритарних округах, – переконаний директор Служби “Соціальний барометр” Віктор Небоженко. – Тобто система буде майже такою, яку застосовували під час виборів до місцевих рад. Хоча цього вони дуже бояться».
І зрозуміло, чому: навіть для ПР змішана система не зовсім вигідна. Влада дуже боїться того, що мажоритарники, якщо зміниться розстановка сил, їх зрадять, як це було за часів Кучми. Знову ж таки, легітимність мажоритарників вища, ніж легітимність звичайного депутата, який заплатив три мільйони доларів за місце у списку. Мажоритарний депутат завжди зможе аргументувати: «Мене вибрали 80 тисяч осіб. А хто вибрав вас?» Тому він більш сильний та гнучкий.
Три «стовпи» опозиції
Цілком зрозуміло, що зараз представникам опозиції у новоствореній комісії наполягати на своєму і воювати за систему відкритих регіональних списків не варто. Тому основне завдання для опозиції – досягнути зі своїми провладними опонентами певних компромісів. Зокрема, їм потрібно підтримати ту частину ПР, яка виступає за змішану систему.
«У цій ситуації опозиція справді повинна забути про глобальні цілі, – переконує директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства Віталій Кулик. – Вона повинна зосередитися на тому, щоби вибороти для себе щонайвигідніші умови участі у виборах. Опозиціонерам не потрібно розпорошуватися і спробувати відстояти лише кілька основних для себе пріоритетів. Насамперед будь-якою ціною зберегти низький виборчий бар’єр – тобто зробити все, щоби він залишився тривідсотковим. Лише за такої умови до ВР зможе “зайти” свіжа кров. Якщо ж залишиться так, як планує Партія регіонів, тобто партіям доведеться долати бар’єр у 5%, то це означатиме одне: буквально за добу після оголошення результатів виборів ПР підімне під себе новий парламент. Друга норма, за яку битиметься опозиція, – склад виборчих комісій. Вони обов’язково мусять вимагати, щоб у виборчих комісіях були присутніми не тільки представники парламентських партій, а й інші учасники виборчого процесу. Якщо їх не буде, то постраждають усі. У тім числі “Фронт змін”, ВО “Свобода”й інші».
Іще один пункт, який повинні відстояти опозиціонери, – підрахунок голосів. Зараз існує одна норма: не потрібно 75% членів виборчої комісії для того, щоби здійснити підрахунки. Це можуть зробити 50% членів комісії та керівник. За таких умов влада дуже швидко отримує протоколи з мокрими печатками на свою користь. Тож саме підрахунок голосів, переконують експерти, мусить бути найжорсткішою нормою нового законодавства. І це значно важливіше, ніж виборчий бар’єр чи вся виборча система.
Як два плюс два
Щодо самої виборчої системи, то ідеальною для українських реалій була б, безсумнівно, система відкритих регіональних списків. За якою, до слова, обирають депутатів у Польщі, Естонії та багатьох інших країнах Східної Європи. І те, що про цю систему кажуть, мовляв, вона доволі складна, заплутана й неоднозначна, – великий міф. Насправді зовсім навпаки – і про це свідчить досвід наших сусідів. Принципи системи відкритих регіональних списків є цілком зрозумілими і для виборців, і для членів комісій. Тобто обирати і рахувати, послуговуючись нею, надзвичайно просто. Як-то кажуть, як два плюс два.
«Існує один-єдиний визначальний зміст такої системи, – розповідає голова Комітету виборців України Олександр Черненко. – У кожному регіоні будь-яка партія висуває не одного кандидата у депутати, а цілий список претендентів, тобто делегує кількох осіб. Виборець бачить цей список, аналізує його й обирає єдиного претендента, котрого вважає найкращим. Далі – справа техніки. Голос за кожного з кандидатів є водночас голосом, який зараховується в загальну партійну скарбничку. Тобто сукупна сума голосів, відданих за кандидатів від тієї чи іншої партії, є фактичним результатом цієї політсили загалом. Якщо цей результат дозволяє пройти виборчий бар’єр, то партія як така проходить. Коли ж проходить партія, то лише тоді проходить і кандидат. От і все: вибори надзвичайно прозорі й демократичні».
Це ще, звісно, не всі переваги системи відкритих списків. Адже, принаймні так вважає Олександр Черненко, вона також стимулює розвиток самих партій. «Якщо партія має яскравого лідера, за якого проголосують в одному виборчому окрузі (їх, до речі було б небагато: один округ – одна область), а в іншому гідних людей немає, то це не дасть змоги такій політсилі пройти до парламенту, – наголошує голова КВУ. – Тобто партія мусить бути зацікавлена у тому, щоб у її лавах існувала конкуренція і щоб у кожному регіоні місцеві лідери цей процес стимулювали».
Немає нічого страшного в тому, що й виборчий бюлетень буде великим. У Польщі, наприклад, він навіть може мати вигляд брошури, у якій вказано всіх кандидатів. Естонці пішли іншим шляхом. Кожному кандидатові в окрузі присвоюють порядковий індивідуальний номер. Наприклад, від партії «А» – з першого по 10-й номер, від партії «В» – з 11-го по 20-й і так далі. А сам виборчий бюлетень – це лише папірець із чотирма квадратиками, у який потрібно вписати порядковий номер. На дільницях є списки депутатів із присвоєними їм номерами. Виборець обирає претендента і записує у свій бюлетень лише його номер: не треба зазначати ні прізвища, ні партійності, ні будь-якої іншої інформації. Тобто це виглядає приблизно так, як запис індексу на конверті. Члени виборчих комісій підраховують спочатку ці вписані номери, а потім переводять їх у прізвища кандидатів. От і вся хитрість.
