Що б там не казали європейці про нині чинну в Україні владу і якими епітетами її не нагороджували б, українську опозицію вони теж не жалують. Зовсім навпаки – її також називають не кращими словами. Мовляв, за останній рік роботи вона показала свій «потенціал»: неконкурентна, неорганізована, роз’єднана і слабка. А головне – її називають опозицією застарілого зразка. Чому застарілого? Та тому, що вона живе і працює за методами минулого століття, керується гаслами і принципами минулого десятиліття. Тобто разюче відрізняється від опозиції європейської. Причому всім: методами роботи, стилем життя та темпом розвитку. А ще поводиться як неконструктивна сила. Тому зовсім не варто дивуватися її статусу та недієздатності.
Відповідно, щоб українська опозиція бодай трішки нагадувала європейську, їй потрібно змінюватися. Можливо, варто навіть померти остаточно, щоби потім відродитися, але в кардинально іншому образі… Характеристика невтішна. Проте саме так думають і так оцінюють роботу українських опозиціонерів деякі європейські експерти. Чим же так разюче відрізняється українська опозиція від європейської? Чи може вона змінитися? Якщо так, то у який спосіб? І чи дійсно повне перезавантаження дасть поштовх для створення нової, кардинально іншої опозиції?
Опозиція: негідне місце
Загалом у Європі існує думка, що українська опозиція є чи не найбільшою проблемою всієї вітчизняної політики. Принаймні не є меншою, ніж нинішня влада. І такі висновки зовсім не безпідставні. Бо якщо аналізувати ті політичні процеси, які відбуваються в Україні, то дуже чітко видно одну їх особливість: жодна партія не хоче працювати в опозиції. Навіть партійці, які потрапили у величезну опозиційну фракцію, вважають, що там їм бути не варто.
«Не розумію, чому, – каже німецький політолог, директор програм Росії і країн СНД Німецької ради із зовнішньої політики Олександр Рар, – але більшість українських політиків вважають опозицію або якимсь негідним місцем, або покаранням. А якщо вже сталося так і ти туди потрапив, то звідти потрібно втікати за найменшої нагоди. Відповідно, всі масово перебігають у партію влади. Вважають, що тільки з нею можна працювати. Але насправді такі “опозиціонери” продають власні погляди тим, хто роздає гроші. В опозиції ж грошей немає, от звідти і йдуть. Так що українська опозиція – це дуже сумне явище, яке разюче відрізняється від опозиції європейської. Адже у Європі все не так: партія, яка програла вибори, йде спокійно в опозицію, працює над альтернативними проектами, причім доволі конструктивно, і зберігає всі шанси на наступних виборах знову повернутися у владу. І роблять вони це без усяких проблем чи скандалів. Усі ж бо розуміють, що немає вічної партії влади і вічної опозиції. Після п’яти-восьми років партія влади втрачає авторитет у людей – і приходить до влади опозиція, яка заробила собі за цей час хороше реноме».
Неорганізований натовп
Це, звісно, не єдина риса, яка вирізняє українську опозицію. Існує ще одна притаманна тільки їй особливість: про свою участь у ній заявляють надто багато партій, які не вміють самоорганізовуватися. Через що постійно можна спостерігати за гризнею та суперечками на одну лише тему: хто буде головним начальником. Тобто українським представникам бракує внутрішньої дисципліни.
«Європейські опозиціонери поводяться зовсім не так, – розповідає Олександр Рар. – У Німеччині в опозиції наразі перебувають три партії –соціал-демократи, ліві та зелені. Наче всі різні ідеології, та вони прекрасно знаходять спільну мову і чудово разом працюють. І навіть не виникає теми про те, хто з лідерів цих партій є головним опозиціонером Німеччини. Зовсім навпаки – в парламенті існують змішані комітети, де опозиційні сили чудово співпрацюють не тільки одна з одною, а навіть із владою. Звісно, буває таке, що опозиція поливає брудом владу, однак це все лише робиться для політичної інтриги – на людях. Але коли доходить до реальної роботи, вони співпрацюють чудово. Завжди створюють спільні комісії та комітети, шукають реальний компроміс. В інших демократичних країнах дуже схожа ситуація. Навіть в Італії, де, як і в Україні, є безліч опозиційних партій, політики дотримуються правил гри і не змінюють їх ніколи. В Україні виникла якась дика ситуація: не співпрацюють не тільки влада та опозиція, а й опозиційні фракції одна з одною. Так що українська опозиція нагадує радше якийсь неорганізований натовп, ніж організовану силу».
Ще одна немислима річ, якої не може дозволити собі опозиція на Заході, – це не сприймати переможця. Йдеться про те, що Тимошенко так і не визнала Януковича за чинну владу. На Заході такого не було б ніколи. Навпаки, той, хто програв, за будь-яких обставин офіційно визнавав свого опонента. Інакше це вважали б плювком у бік плюралізму і демократії. А загалом можна знайти ще багато разючих відмінностей між роботою та стилем життя європейських й українських представників опозиції. За кордоном опозиція інтелектуальна – у нас від неї не виходить жодних позитивних новацій. Тамтешні опозиціонери не їздять на «Майбахах» чи «Мерседесах» – наші інших машин не визнають. У жодній європейській країні опозиціонер не має особистих охоронців – у штаті кожного українського опозиціонера бодігардів десять - двадцять. Утім, вважає політолог Дмитро Видрін, такому явищу не варто дивуватися.
Штучні люди
«До нашої опозиції, хто її не представляв би, – каже Дмитро Видрін, – варто ставитися як до штучно виробленої субстанції. Бо опозиція – це те, що створюється, зважаючи на потенцію та можливості народу. Іншими словами, який народ, така влада і така опозиція. Тому тільки до себе, а не до опозиції можна виставляти якісь претензії. Зміниться та зросте вона тільки тоді, коли це зробить народ. А сказати, що народ зростає, не можна. От біля Печерського суду вже кілька місяців бушують прихильники Тимошенко та її противники. Увесь цей натовп заважає жити всім – старшим людям, маленьким дітям, а ще тим, хто поблизу працює. От якби всі, кому заважають ці мітинги, вийшли і змели протестувальників, можна було б сказати, що народ зростає. І тоді разом із ними зростала б і змінювалася опозиція. Цього ніхто не робить. Тому наша опозиція виросте не скоро – все буде як завжди. Ну хіба що станеться якесь диво й усі опозиційні партії об’єднаються, створять один рух і вирішать питання лідера».
Хоча, на думку європейських експертів, українським опозиціонерам варто обрати інший шлях – їм краще померти, переродитися і змінити власні параметри. Адже в Україні опозиційні партії ще живуть боротьбою 1990-х років і конфліктами двадцятирічної давнини. Їх хвилює питання суверенітету, комунізму, проросійського керунку. Опозиція повинна раз і назавжди забути про це і почати жити в ХХІ столітті. Опозиціонерам потрібно нарешті зрозуміти, що старі схеми не працюють і їх потрібно міняти. Тому партії повинні формувати іншу ідеологію. Таку, яку вже давно створили в Європі: соціал-демократичну, консервативну і ліберальну. Свого часу це переродження пройшло дуже добре. Такий крок може піти на користь і Україні.
