Ми вирішили перевірити відому тезу про те, що негайне повідомлення до міліції про викрадення автомобіля з великою вірогідністю дозволяє правоохоронцям не тільки швидко повернути машину власникові, а й затримати злочинців.
Для цього агентам «Інформатора» довелося самим зіграти викрадачів.
Задля чистоти експерименту
«Операцію И» ми планували й узгоджували не один день. У жодному разі не хотіли перетворити її на чергове показово-театралізоване дійство з числа тих, де міліціонери демонструють, на що вони здатні за сприятливих для себе умов. Тому аж до останнього моменту тримали в суворій таємниці, яку саме машину заявимо в угон, а також куди і звідки вона поїде. І навіть коли отримали згоду на проведення експерименту від начальника Головного управління МВС України у Львівській області генерала Богдана Щура, інші кілька правоохоронців із невеликого числа «посвячених» лише похитували головами. Мовляв, люди добрі, чи взагалі ви уявляєте, чим можуть завершитися такі забавки?
Та зрештою «час ікс» настав. З міліціонерами ми домовилися про певні паритетні засади. А саме: ми «уганяємо» машину, але не ховаємо її в якомусь глухому гаражі, а їздимо містом. Ми не повідомляємо про план своєї «втечі» та маршрут пересування, а правоохоронці навіть не натякають, яким способом нас розшукуватимуть, і гарантують, що оперативників, які нас переслідуватимуть, не попередять про умовність дійства. Тобто чистота експерименту була витримана за максимально можливих умов – про «викрадення» знали троє правоохоронців, в тім числі головний міліціонер області.
Тож уранці минулого четверга автор цих рядків із двома іншими агентами «Інформатора» (відеооператором Юрієм та водієм Василем) сідали в наш редакційний «Фольксваген» з твердим наміром його «викрасти». Завдання – заявити про угон автомобіля та спробувати якомога довше їздити ним вулицями Львова.
Відомо, що в уяві більшості українських водіїв викрадені машини міліція шукає, виставляючи пости на перехрестях найбільших вулиць. Саме саме ця практика минулих часів ввела у наше життя своєрідний термін – так звані «злодійські траси», де міліція майже ніколи не з’являється, тож ними нібито можна непоміченим виїхати з міста. Щоб перевірити, чи, бува, після домовленості з паном генералом правоохоронці заздалегідь не перекрили всі дороги посиленими патрулями, ми спершу об’їжджаємо місто.
Насамперед рушаємо на вулицю Городоцьку до міського управління ДАІ, де до нашої машини підсідає працівниця Державтоінспекції пані Людмила – саме вона мала стежити і гарантувати чистоту експерименту з боку міліції. Попросили її вимкнути мобільний телефон, адже під час «випадкової» розмови з колегами чи друзями пасажирка могла умовними словами видати наше місцезнаходження. Далі їдемо на Високий Замок, потім через центральну частину міста прямуємо в район вулиці Виговського.
Дорогою нам трапився тільки один пост ДАІ – біля самого обласного управління міліції на площі Григоренка. Та й він, схоже, нами ніяк не зацікавився. Тож ми спокійно проїхали на «точку», звідки домовилися заявляти про угон. До цього моменту ніхто з учасників експерименту, окрім одного, не знав, що «акція» розпочнеться від воріт 8-ї лікарні на вулиці Навроцького, а також уяви не мав, куди має їхати автомобіль. Прибувши на місце, телефоном «102» повідомляємо черговому міліціонеру, що в нас викрали автомобіль «Фольксваген» із таким-то номером. Водій швидко тисне на педаль газу. І ось яку несподівану хронологію подій фіксуємо далі.
Городами, городами...
11:36 – автомобіль зривається з місця в бік проспекту Червоної Калини. Щоби випадково не потрапити до рук міліції, вже на першому перехресті, за кількасот метрів, звертаємо на вузеньку бічну вулицю Сливову. Далі з Шахтарської плануємо виринути на просп. Червоної Калини й одразу пірнути в міжбудинкові подвір’я. Але не судилося: саме в цей час на Шахтарській узялися латати ями – вулицю нам перегородив каток, об’їхати який не було жодної можливості.
Ми миттю розвертаємося та прямуємо назад до Навроцького. Виїжджати на проспект доведеться в місці, де нерідко утворюються затори, а ще воно добре проглядається із перехрестя з Угорської. Хвилюємося, щоби, бува, нас не «засікли» надто швидко, адже у тому місці часто стоять патрульні пости ДАІ. Втім, проскочити таки вдалося. Їдемо метрів зо двісті вниз проспектом Червоної Калини й повертаємо на вулицю Листопадну. Якби на нашому місці були справжні злочинці-угонщики, несподівана затримка через ремонт дороги могла б коштувати їм свободи, але нам поки що щастить.
Вузенька вуличка виводить нас у квартали п’ятиповерхівок на Новому Львові. Ще одна стометрівка – ми знову їдемо «городами», тобто міжквартальними вуличками. Обережно під’їжджаємо до перехрестя з вулицею Панаса Мирного. На горизонті справа й зліва жодних патрулів не видно. Перетинаємо перехрестя й за кількадесят секунд опиняємося просто біля гаражного кооперативу. Машину ховаємо у найближчому закуточку й намагаємося перевірити, наскільки легко прилаштувати її «на відстій». Досі нам вдалося, не натрапивши на жодного міліціонера, проїхати приблизно 2,5 км за дев’ять хвилин. Повільно, але безпечно.
Гаражний кооператив зустрічає нас відчиненими воротами. Лише за півсотні метрів від входу в гаражі копирсаються майстри. Охоронця знаходимо лише по тому, як встигли перекинутися з ними кількома фразами. Запитуємо, чи можна тут взяти в оренду гараж? Так, кажуть, можете орендувати, навіть купити. А вам навіщо? Розповідаємо, ніби колега має приїхати з іншого міста на кілька тижнів, тож варто десь машину «сховати» під охорону. Нас тут же відмовляють, бо оренда обійшлася б гривень у 250-300 на місяць, а ось коли поставити машину за домовленістю з охороною просто неба, то можна буде платити лише п’ять гривень за добу...
Як би там не було, а ми лише за кілька хвилин з’ясували, що, по-перше, можливо втекти з «місця викрадення» й непоміченим дістатися до «місця відстою», от тільки співучасників для цього потрібно знайти.
Утім, поки ми розмовляли з охоронцем, вулицею Панаса Мирного на величезній швидкості з сиреною пролетіла міліцейська машина. Розуміємо, що це вже за нами – операція «перехоплення» почалася і запрацювала. Тому, міркуємо ми, виїхати кудись подалі магістральними вулицями практично неможливо. У цей момент пані Людмила починає скаржитися на головний біль і просить зупинитися десь біля аптеки. Нам не залишається нічого іншого, як тільки знову з великою обережністю перетнути вулицю П. Мирного. Зробивши невеличке коло, опиняємося на Тернопільській – там була аптека, та, як з’ясувалося за кілька хвилин, її вже немає. Повз нас вулицею знову пролітає міліцейська «дев’ятка». Від зустрічі з нею рятує буквально диво. Варто було нам на кілька секунд раніше виїхати на перехрестя – і все. Але тепер ми нахабно зриваємося вслід за нею. На годиннику – 11:52. Минає 16-та хвилина нашого експерименту.
Переслідувати міліціонерів нам, щоправда, не вдалося. Швидкість їхнього авто виявилася настільки великою, що вже за кількасот метрів ми їх загубили. Вочевидь, вони тепер повертатимуться назад. Нам знову доводиться ховатися. Завертаємо на вулицю Ярославенка і в цілковитій безпеці (шукаючи, до речі, аптеку та принагідно оглядаючи імовірні «місця відстою») виїжджаємо на вулиці Мушака та Стуса. Ще кількасот метрів магістральною вулицею щастить проскочити без проблем. Далі біля кінцевої зупинки трамваю номер чотири завертаємо до чергових міжквартальних проїздів. У наших планах – перетнути вулицю Зелену в районі «Львівводоканалу», далі такими ж «злодійськими трасами» спробувати через Погулянку виїхати на верх Личаківської.
Але нам знову не пощатило. О 12:02 натрапляємо на перериту вщент вулицю Тютюнників. Звідси можемо або ж повернутися на Новий Львів, який вже, вочевидь, перекрито, або ж спробувати сховатися у щільному потоці центральної частини міста. 12:08 – минаємо Стрийський базар.
12:12 – з вул. Шота Руставелі повертаємо на Івана Франка. Приблизно за хвилину-дві про закінчення нашої «подорожі» сповіщають голосні міліцейські сирени, від звуку яких перехожі інстинктивно зупиняються, притискаючись до стін будинків...
З міліцією – жарти в сторону
Автомобіль ДПС з’явився, немов із-під землі. Незважаючи на щільний рух вулицею Івана Франка, з нами миттю порівнялася «дев’ятка» й, увімкнувши сирену, припнула наш «Фольксваген» до бордюра. Ще за секунду з авто повискакували міліціонери. За збудженим і злим виразом їхніх облич ми одразу зрозуміли, що про жоден експеримент вони не відають ні сном ні духом і сприймають нас за справжніх злочинців.
Наш водій Василь навіть не встиг витягнути ключі з замка запалювання, як його викинули з машини і притиснули обличчям донизу просто на трамвайній колії. А щоби «не смикався», наставили на нього дуло пістолета. Мене теж витягли з автівки і приперли до дверей, не даючи жодної змоги поворухнутися. Якимось чином збуджені затриманням злочинців міліціанти не одразу помічають Юрія на задньому сидінні, тож він встигає відзняти момент затримання (відео можна подивитися на сайті «Інформатора» у рубриці ……).
Усі заяви працівниці міліції Людмили про те, що ми – не злодії, а проводимо експеримент, даремні. Її ніхто не слухає взагалі! Зрештою, жінку також затримують, вочевидь, вирішивши, що вона у змові з викрадачами. Десь через хвилину з ревом сирени під’їжджає ще одна міліцейська машина. Нас розсаджують по різних автомобілях і везуть у Сихівський райвідділ, щоби, як-то кажуть, допитати і зафіксувати факт затримання.
Дорогою, яка пролягає через півміста, встигаю помітити, що жодних постів для нашого затримання таки не було виставлено. Навряд чи міліція так швидко зіграла б «відбій». Приїхавши до райвідділу, розуміємо також, що і тут наразі нічого не знають про наш експеримент. Оператора Юрія та водія Василя доставляють в міліцію в кайданках, мені ж пощастило залишитися з вільними руками. Принаймні можу показувати документи. Нас по черзі починають опитувати: прізвище, ім’я, рік народження, місце проживання, що можемо пояснити у справі викрадення машини тощо. Жодні пояснення про журналістський експеримент, пред’явлення посвідчення і навіть фрази на кшталт «сам генерал в курсі» на правоохоронців ніяк не діють. Нас опитують усіх разом і кожного зокрема по кілька разів різні працівники райвідділу, оглядають наші речі. Ситуація проясняється лише тоді, коли на порозі з’яляється пані Галина із Головного управління з офіційним повідомленням про те, що це насправді була узгоджена з вищим керівництвом акція. І тут один з оперативників прохоплюється риторичним питанням: «А якби ми почали стріляти?»
Злочинець за ґратами – всі сплять спокійно
Наступного дня після експерименту дня ми звернулися по офіційні коментарі до самих правоохоронців. Зустріч із першим заступником начальника Львівського міського управління міліції Романом Рибіцьким призначено на 12:30. Але він приходить хвилин на двадцять пізніше.
– Ви знаєте, чому я запізнився? – з порога запитує. – Бо годину тому надійшло повідомлення, що у водія однієї з телекомпаній викрали «Кіа Маджентіз». Самі розумієте – йдеться про журналістів, тобто це контрольний злочин, на місце скоєння якого виїжджають осіб із двадцять. Проте виявилося, що людина вчора залишила машину десь при тротуарі, сама пішла «трошки повечеряти», а сьогодні свою автівку просто не знайшла, бо не могла згадати, як починався його прекрасний вечір і де він припаркував авто. Машину ж насправді ніхто не викрадав. І подібних випадків у Львові трапляється аж занадто багато – часом із десяток на тиждень.
Ми запитуємо про справжні злочини і їх розкриття. Тут Роман Рибіцький має чим похвалитися. «Із початку року у Львові з зареєстрованих 72-х викрадень автомобілів 27 вже знайдено, злочинці затримані, – розповідає він. – Для порівняння: торік було скоєно 107 угонів, а років із п’ять тому за такий же період у Львові крали понад 600 авто!»
Почути про настільки добрі результати ми, щиро кажучи, навіть не сподівалися. Але пан Рибіцький пояснює все це просто. За останні роки у місті й області тільки великих організованих злочинних груп, що спеціалізувалися на викраденні авто, було знешкоджено сім. Більшість із автокрадіїв досі сидять за ґратами. А це, на думку заступника начальника львівської міліції, найкраща профілактика злочинності.
2010-го найбільш «популярними» щодо угонів виявилися російські «Лади» – від «дев’ятки» і до «Пріори». Правоохоронці пов’язують це з тим, що ВАЗи найменш захищені від викрадення. Якщо власник сам не подбає про додатковий захист, відкрити дверцята можна звичайним воротком, а далі вже справа техніки, як запустити мотор та поїхати. Тож саме «Лади» тепер становлять приблизно половину всієї невтішної статистики угонів.
Щоправда, у попередні роки «уподобання» крадіїв були дещо іншими. Небезпечно було мати то «Ланцер», то «Шкоду», то «Деу». Ситуація змінювалася щоразу, коли злочинна група, яка спеціалізувалася на тих чи інших моделях, сідала на лаву підсудних. Але «Лади», найімовірніше, завжди спокушатимуть злодіїв своєю незахищеністю.
Із аргументами Романа Рибіцького майже повністю погоджується начальник ВДАІ м. Львова Богдан Мицак. Величезне зменшення кількості угонів за минулі роки він також пов’язує із тим, що міліція навчилася краще протистояти цьому виду злочинів. Проте якщо подивитися навіть на нинішню статистику, то більшість викрадених машин усе ж залишаються незнайденими. Чому? Передусім тому, що власники із великим запізненням повідомляють про угон. І лише в окремих випадках, коли спрацьовує сучасна сигналізація чи машину крадуть просто на очах у водія, можна розшукувати її за гарячими слідами. Така оперативність, стверджують міліціонери, дає більш ніж 50% гарантії, що автомобіль знайдуть уже за кілька годин. Але ж понад 90% машин крадуть уночі, коли їхні власники мирно сплять. Мабуть, не один десяток потерпілих щиро розкаялися, що не встановили на свої авто сигналізації й залишили їх на ніч без охорони.
Кейс
Щоби не стати жертвою угону, водієві слід пам’ятати:
* У Львові найчастіше крадуть машини з вулиць Володимира Великого, Патона, Виговського, Любінської та Наукової. Відносно спокійною є центральна частина міста.
* 90% машин крадуть у нічний час з-під під’їздів будинків, де мешкають власники авто.
* Жодні сучасні системи захисту не дають стовідсоткової гарантії від викрадення. Давно відомо про сканери, якими користуються злочинці, але вже були й випадки, коли викрадачі «дурили» навіть систему глобального спостереження. Відтак механічні способи блокування та різноманітні «секретки» аж ніяк не втратили актуальності навіть для дорогих автомобілів.
*Дешеві машини стають дедалі привабливішими для викрадачів, бо їхні власники економлять навіть на елементарних засобах захисту та не ставлять авто на ніч під охорону.
Варто знати
Якщо ви стали жертвою злочину, то:
* Одразу повідомляйте про викрадення за телефоном «102», не втрачайте часу на дзвінки родичам чи знайомим.
* Не намагайтеся самотужки «вийти» на викрадачів. Повернення авто за винагороду – це той вид злочинів, який уже залишився у минулому.
* Дочекайтеся приїзду міліції на місце злочину – це спростить пошуки.
Факт
Найменше машин уганяють:
– з гаражів і стоянок під охороною;
– з приватних подвір’їв, якщо виїзд зачиняється;
– зі стоянок біля супермаркетів та інших місць паркування, якщо на них є охорона чи відеоспостереження;
– з тих вулиць, на яких розташовано багато об’єктів із зовнішнім відеоспостереженням. У Львові вже були випадки, коли завдяки камерам спостереження вдавалося встановити маршрут руху викраденої машини та знайти її в певному кварталі.
