Скільки часу вже сиджу на лавочці неподалік зупинки на вул. Виговського, визначити не можу. П’ятнадцять, двадцять хвилин, півгодини? Холод сковує думки і відчуття. Сиджу в позі, яка більш ніж красномовна: «Мені погано! Люди-и-и-и-и, допоможіть!!!» Голова схилена майже до колін, тому не бачу, що коїться навколо, але чую, як повз мене проходять перехожі. Та від жодного з них так і не почула довгоочікуваного: «Вам потрібна допомога?»
Морозяні зашпори голками впинаються у ноги та руки, вуха від морозу не рятує навіть високий хутряний комір. Досить! Провокацію під умовною назвою «тест на чуйність» завершено! Продовжувати експеримент більше немає сенсу, адже ще трохи – і справді потребуватиму допомоги, але вже від медиків...
«Куди ви, молоді, поспішаєте?»
Ще в останні дні різдвяного посту, коли кожен із нас мав би більше дбати про ближнього свого, ми вирішили перевірити, чи здатні українці, а саме львів’яни, виявити чуйність і турботу до незнайомої людини.
«Надихнула» на такий експеримент історія, котру почула від подруги. Знайома її бабусі, жіночка років 60-ти, нещодавно знепритомніла на вулиці й… 3,5 (!!!) години пролежала на снігу в лютий мороз, допоки якийсь добродій врешті таки викликав «швидку». Невже українці наскільки зачерствіли, що доля незнайомих для них – ніщо? А йдеться ж про представників нації, про менталітет якої в наукових працях пишуть «важливою рисою українців є чуйність та доброзичливість».
Розпочинаємо експеримент. Спочатку імітуватимемо ситуацію, в яку бодай раз за зиму потрапляє чи не кожен другий, – падіння. Обираю людне місце – зупинку громадського транспорту неподалік ринку на вул. Петлюри. Швидко перетинаю дорогу «зеброю», «зашпортуюся» об слизький поребрик – й от уже стою на колінах у кучугурі. На зупинці людей із сім, чимало перехожих. Частина свідків удають, що нічого не помітили, інші спостерігають за моїми спробами підвестися. Врешті жінка років за п’ятдесят не витримує і штурхає під супутника: «Іди, допоможи дівчині». Чоловік помагає підвестися, цікавиться, чи не надто забилася і перепрошує: мовляв, мушу йти, бо «маршрутка» під’їхала.
Я ж продовжую експеримент – вдаю, немов нога болить так, що й кроку ступити не можу. Люди на зупинці сліпі, глухі й німі. Аж ось до мене підбігає старша жінка, яка здалеку бачила моє падіння і кинулася на допомогу: «Дитинко, дуже забилася? Куди ж ви, молоді, так поспішаєте?» Літня пані допомагає підійти до лавочки, аби я перепочила. Там уже сидить по-зимовому закутана в хустки бабця. «Тобі, мабуть, зле стало, – співчуває. – Бачила, як ти впала – то так страшно було! Коли прийдеш додому, одразу Богу помолися та подякуй, що серйозної біди собі не наробила». Лагідний голос старенької заледве не пробиває на сльозу. Світ таки не без добрих людей!
Незнайомий? То замерзай!
Наступний крок – іду вулицею і згинаюся, начебто від різкого болю в животі. Не помітити таке складно. І справді – вже за мить до мене підходить старший чоловік, який перериває задля допомоги ближньому розмову по мобільному. «Вам зле? Ви далеко живете? Давайте я вас проведу!»
А як реагуватимуть перехожі, коли ти «непритомна» лежиш біля тротуару чи на лавці? Ця частина експерименту виявилася особливо показовою. Для початку вмощуюся на лавочці в дворі між житловими будинками. Тут не дуже людно, однак і не пустир. Лежу хвилин зо п’ять – уваги до моєї персони жодної. Тільки краєм ока бачу, як за кілька десятків метрів за мною спостерігає хлопчик років десяти, а ще далі – юнак. Дивляться, але не підходять. Мабуть, таки дуже «цікаве» видовище, коли молода жінка, яка ні на бомжа, ні на п’яничку не схожа, серед зими вирішила «подрімати» на лавочці.
Експеримент продовжую на зупинці на вул. Кульпарківській, де імітую погане самопочуття, та на узбіччі тротуару на цій же вулиці – там просто лягаю в сніг. Ні співчуття, ні допомоги! За словами фотографа, люди проходили повз мене, дехто навіть голови не повертав у мій бік, а хтось бридливо кривився, наче гадав, що почну блювати чи співати п’яних пісень (якщо п’яна, то замерзай – мабуть, така логіка у моїх земляків). Завершилася провокація посиденьками на лавочці, яку описала спочатку.
Повернення до архаїчних форм?
Думки після експерименту були різні. Досі з приємністю згадую турботу літніх людей (а допомагали таки лише вони – мабуть, добре знають, як важливо не залишатися в біді самому). Однак і досі дошкуляє думка: скільки часу насправді довелося б лежати в снігу, очікуючи допомоги? Де наша славетна чуйність та доброзичливість?
«Категорія “ментальність”є історичною, – пояснює Анатолій Єрмоленко, доктор філософії, завідував відділу соціальної філософії Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України. – Змінюється суспільство – змінюється і ментальність, тобто спосіб мислення, спосіб існування. Те, що українці вирізняються особливими виявами доброти, чуйності – якщо не міф, то принаймні упередження. Я нещодавно повернувся з Берліна і мушу відзначити: побутовий рівень ментальності у німців значно вищий, ніж у нас. Вони вражають доброзичливістю, ввічливістю. Натомість із прикрістю відзначаю, що українці, особливо у великих містах, майже розучилися говорити “дякую”, “будь ласка”. Маємо загострення недоброзичливості, ворожнечі, хамства. На побутовому рівні це видно найкраще. Якість життя в країні підштовхує людей до того, що треба дбати про себе, а не допомагати іншим. Немає любові до “дальнього”. Це не позаісторична риса українця, але саме це маємо тепер. Таке було і в інших країнах, які переживали часи, навіть значно страшніші від тих, що в Україні. Були зради, доноси – і в Німеччині, й у нас в часи тоталітаризму».
Неспроможність співпереживати – риса перехідного періоду. Так, американський етик Лоуренс Кольберг виокремив шість стадій розвитку моральної свідомості. Нині ж українці на переході з четвертого етапу до п’ятого, коли люди разом формують нові норми поведінки, цінності. «Це стадія, коли хочеться жити власним розумом – та його, власне, ще немає, – каже пан Єрмоленко. – Небезпека в тім, що при руйнуванні традиційних форм є небезпека повернутися до більш архаїчних форм спілкування. Відкидаються будь-які принципи, кожен дбає лише про власну перемогу. Маємо небезпечні прояви егоїзму, зневаги, підлості, цинізму».
Чиніть з іншими так, як бажаєте, щоби люди ставилися до вас – ось золоте правило моральності. Тільки в Україні, здається, про нього забули і політики, і чиновники, і прості люди…
Факт
За даними британської гуманітарної організації «Charities Aid Foundation»,
– лише 5% українців жертвують гроші на доброчинність;
– всього 14% займаються волонтерською діяльністю;
– тільки 19% допомагають ближнім.
Диктофон
Максим Паращевін, старший науковий співробітник відділу соціальної психології Інститутусоціології НАН України:
– Українська доброзичливість – це стереотип (як і будь-які спроби проводити узагальнення стосовно цілого народу), а стереотипи мають опосередковане відношення до реальності. Це узагальнення, які відповідають окремим ситуаціям та обставинам. Більш ніж половина наших співвітчизників не вважають інших людей достатньо доброзичливими та привітними. У моніторинговому опитуванні Інституту соціології НАН України 2010 року містилося запитання «Чи погоджуєтеся ви з тим, що більшість людей у глибині душі не люблять обтяжувати себе задля того, щоби допомогти іншим?» Погодилися з таким твердженням 56% респондентів, не погодилися лише 28%, решта не змогли визначитися. Лише 23% опитаних зазначили, що вони практично не стикалися з безпідставною недоброзичливістю інших людей, натомість такі ситуації мали 51% опитаних, часто або дуже часто – 26%. На запитання «Чи вірогідно, що через 10 років люди будуть уважнішими до інших людей, сусідів, колег?», 67% опитаних відповіли негативно.
