Нещодавно з однією моєю знайомою стався доволі прикрий випадок на дорозі: в її автівки закінчився бензин. До найближчої заправки було метрів двісті, а до найближчого патруля ДАІ – двадцять метрів. На хвилинку здалося, що вона таки має, як кажуть, «щастя в нещасті» – ну, не покинуть же працівники «свистка і жезла» в безвиході на дорозі дівчину, машина якої блимає всіма аварійними вогниками.
Утім, замість того, щоб якось допомогти чи бодай порадити щось путнє, патрульні перевірили всі документи, потім спробували оштрафувати, вже не пам’ятаю за яке порушення, а коли з того нічого не вийшло, то спокійнісінько повернулися на своє попереднє місце дислокування. Вони й далі зупиняли, як ні в чому не бувало, проїжджі машини, а через якийсь час сіли в службове авто і від’їхали. Згодом машину товаришки якісь перехожі хлопці допомогли відкотити на узбіччя, деїй годину довелося чекати,поки привезуть каністру пального.
З одного боку, моя знайомасама винувата втакій ситуації – перед поїздкою треба було залити бензин у бак. Протез іншого – працівники ДАІ були зобов’язані її виручити та допомогти. Втім, можливо, цей випадок поодинокий? А насправді даівці добрі, людяні й завжди раді допомогти. «Інформатор» вирішив це перевірити, тобто провести такий собі тест на людяність. І от що з того вийшло…
«Хлопці, допоможіть!»
Не знаю, чи можна назвати це фартом, але в день експерименту патрулі ДАІ стояли у Львові та приміській зоні що кілометр. Першу машину ДПС «засікла» на виїзді з міста в напрямку села Сокільники. Помаленьку проїхала повз трьох постових, які на узбіччі зупинили жовтий автомобіль і вели якусь розмову з його водієм. Я припаркувалася метрів за десять від обох машин. Як і годиться, увімкнула стоп-сигнали, вийшла, відкрила капот, роблю вигляд, що там длубаюся. Тим часом даівці відпустили «жовтого», знову вийшли на узбіччя – наче готувалися когось зупинити й «потрусити».
Стою – чекаю на патрульних. Може, звернуть увагу на дівчину, яка з розпачем мало не заламує руки біля поламаного авто. Минуло п’ять хвилин – нуль реакції з боку патрульних. Десять… Моя машина й далі, наче «невидимка». П’ятнадцять… Та що ж це таке? Думаю, може, підійти й попросити про допомогу. Тільки-но зробила два кроки в бік постових, як ті завантажилися у свій автомобіль, навіть не глянувши в мій бік, акуратно об’їхали мого фіатика, після чого зникли на дорозі серед потоку автівок.
Наступний пост дорожньо-патрульної служби побачила на вул. Виговського (навпроти «Челентано»). Схема тесту не змінилася – зупинка, «аварійка», капот… Стою, длубаюся. Даівці в такій ситуації не реагують. Мене вперто не помічають, що я не робила б. Навіть коли вчинила, як у всім відомому анекдоті: протерла скло, покопала ногою усі шини, відкрила-закрила пару разів капот. Простояла хвилин із двадцять. За той час патрульні встигли зупинити кілька машин. Іду просити допомоги: «Хлопці, доброго дня. У мене проблема!». «Що сталося?» – змилостивився і звернув на мене свою увагу «старшой». «Та от їхала, щось застукало, зупинилася. Тепер не можу завести». Підійшли до мого фіатика всі троє. Мабуть, цікаво стало, що ж там такого трапилося в жінки за кермом.
Теж залізли під капот. «Масло наче є, – зауважив постовий. – Що ж може стукати? О, зрозумів – це, мабуть, пасок із металевим наконечником від акумулятора гримає. Ану заводьте? Що, не “йде”?» Машина дійсно чомусь не завелася. Наче зрозуміла, що потрібно «допомогти» господині. «Так, тут справа, певно, в сигналізації, – припустив даівець. – Треба розблоковувати». Я зробила нещасний вигляд: «А що зараз робити?» «Та, мабуть, викликати евакуатор треба». «Та ні, не варто. Спробую завести». Спробувала і завела… Подякувала за допомогу і поїхала.
Нічого не бачу, нічого не чую…
Наступний пост надибала за кільцемна вул. Зелена, навпроти заводу з виробництва віконних систем. Думаю собі, чого «ламатися» далеко від постових. «Заглохла» моя автівка буквально за два метри від службової машини ДАІ. Стою, блимаю, заглядаю під капот. Намагаюся усілякими методами привернути увагу правоохоронців. Виймаю «мобілку» і волаю у трубку до віртуального співрозмовника: «Приїдь, щось сталося. Не можу рушити. “Заглохла”».Нічого не допомагає. Як у попередніх випадках, патрульні роблять вигляд, що «проблемної» машини не бачать і криків моїх не чують. І далі зупиняють проїжджі транспортні засоби. Певний час один із постових робив це мало не опершись, перепрошую, своїм заднім місцем на багажник мого автомобіля.
Зупинилася я, до слова, на самому в’їзді на завод, при цьому дещо загороджуючи шлях вантажівкам, які туди час від часу заїжджали. Мабуть, саме це стало причиною, через яку один із даівців таки зглянувся на знервовану жінку і, не дивлячись у її бік, крізь зуби поцікавився: що ж там такого страшного у неї трапилося. Завершилося все, звісно, так само, як і попереднього разу – після кількох маніпуляцій із ключем моя машина від’їхала.
Сплячий красень
Об’їзна. Виїзд на Винники. Дві машини ДАІ, четверо патрульних «стережуть» порядок на дорозі. Троє стоять зі свистками та жезлами на узбіччі, четвертий – дрімає в авто. Мій автомобіль ці троє провели пильним поглядом. Сподівалися, що порушу правила. Але ж ні, я повернула з тієї смуги що треба. Через що всі відразу втратили до мене будь-який інтерес. Не пройняли ні мій піднятий капот, ані будь-що інше. Чим же, думаю, їх можна розворушити? О, сигналізація! Машина завила як скажена. Хвилина, дві, три, п’ять… Та коли ж їх пройме? Бо сама вже мало не оглухла від такого завивання.
Ну нарешті – з машини вийшов даівець, який, вочевидь, дрімав, а вереск «стоп-сигналів» заважав йому відпочивати. «Ну і хороша у вас сигналізація, – ліниво промовив він припалюючи цигарку. – Чого вона так галасує?» Довелося на ходу вигадувати якісь причини. Мовляв, не знаю, вибачте, що потурбувала, більше не буду. У кожному разі постараюся, бо у мене мізерний водійський стаж, тож їжджу як можу.
Чоловік на мене підозріло подивився, але документи перевірити полінувався. Лише наостанок дав мені безцінну пораду. «Ви, пані, сама в таку далеку дорогу не пускалися б. Ще станеться щось нехороше». Що він говорив далі – не чула. Я завела двигун, машина рушила з місця, а за якусь мить уже летіла по дорозі… До речі, всі наступні патрульні, які траплялися мені на дорозі, поводилися так само – не звертали уваги, поки не підійшла і не попросила про допомогу. Відмовляти якось не личить.
Отже, це зовсім не помилка: байдуже ставлення представників ДАІ до водіїв на дорогах – не виняток із правил, а закономірність. Насправді ні ви, ні ваші проблеми зовсім їх не цікавите. Хіба що бачать якусь найменшу змогу стягнути з вас хабар…
