Львів’яни ж не допустили її тільки до пам'ятника Бандері
Цьогорічне святкування Дня перемоги у Львові заповідається, якщо можна так сказати, цікавішим, аніж завжди. Про цей день говорять уже відтепер: експерти роблять прогнози, деякі політичні партії вже спілкуються на цю тему в судах, а політики поговорюють про ймовірні провокації, сутички, зіткнення та навіть бійки.
А все тому, що саме 9 травня до нашого міста планують приїхати гості з Криму. Тамтешня політична партія «Русское единство» вже заявила про намір відвідати Львів. Вони хочуть пройтися центральними вулицями міста під червоними прапорами СРСР, ще й використовуючи символіку нашого східного сусіда – Росії. У такий спосіб начебто вшанують подвиг багатьох народів у Другій світовій війні, особливо подвиг українського народу, який боровся проти німецько-фашистських загарбників.
От, власне, цей демарш, вважають деякі львівські політики, і є наперед продуманою провокацією ворогів. І мета в них зовсім не та, про яку вони офіційно говорять. «Русское единство» насправді запланувало своєю ходою спровокувати львів’ян на необдумані вчинки і таким чином продемонструвати всій країні, які ми агресивні та нетолерантні.
Чи варто настільки серйозно боятися приїзду кримських гостей? Як поводитимуться львів’яни: продемонструють свою нелояльність до приїжджих під російськими стягами чи навпаки – зовсім не реагуватимуть на їхні витівки? «Інформатор» вирішив це перевірити, тобто організувати такий собі «російський хід у мініатюрі» – взяти до рук російські прапори й транспаранти з гаслами і відвідати з цим реманентом кілька місць Львова. І от що в нас із того вийшло…
«Що нині за свято?»
Маршрут нашого «російського маршу» ми обрали не спонтанно. Навпаки – довго обдумували, куди податися з кількома заздалегідь придбаними триколірними російськими прапорами та підготованими плакатами з написаними на них великими буквами проросійськими гаслами. Пагорб слави – консульство Російської Федерації – пам’ятник Бандері – Монумент слави і ще дорогою кілька місць. Вирішили, що цих точок буде цілком достатньо, щоби побачити реакцію львів’ян на наш попередній «російський марш у мініатюрі». Хоча, зізнаюся, наперед очікували, м’яко кажучи, не зовсім привітної реакції городян.
Пагорб слави зустрів нас, демонстрантів, звичною пусткою. Людей майже не було. Лише дві бабусі порпалися в землі – доводили до пуття солдатські могилки. За кількадесят метрів кудись поспішали перехожі, зовсім не зважаючи на групку людей, яка скупчилася біля самого входу до меморіального комплексу. Як і студенти, котрі трохи далі відбували, мабуть, якусь примусову передвеликодню толоку. Якось не зовсім охоче вони збирали папери та громадили, вочевидь, ще торішнє сміття. П’ять хвилин, десять, п’ятнадцять, двадцять… Стоїмо, мерзнемо, дощ накрапає – і жодної реакції людей… Не викликали особливого подиву в перехожих і високо підняті над нашими головами російські триколори, не реагував ніхто й на радикальні та провокаційні написи на транспарантах.
«Варто, вочевидь, якось привернути увагу», – подумалося. І гасло «Русскіє бєз граніц» силою десятка наших голосів розірвало повітря. Бабці трохи спантеличено підвели голови, студенти здивовано обернулися, перехожі зупинилися трохи далі і повернулися в наш бік. «А какой севодня празнік? – нарешті полишили свою роботу старенькі і здивовано переглянулися. «Та не знаю. Вроді, ми нічого не пропустили», – відповіла подрузі інша бабуся. І знову взялися за роботу. Студенти подивилися на нас, наче на ідіотів, дехто з них покрутив пальцем біля скроні. Робітники, котрі ремонтували «Лайм-клуб», що по сусідству, подивилися з-під лоба, але також нічого не зробили і навіть не сказали. Хоча каменюк та іншого підручного матеріалу біля них валялося чимало.
Це провокація чи що?
Загалом на наш «марш» найактивніше реагували правоохоронці. Принаймні міліціонери, які чергували біля воріт консульства Російської Федерації, побачивши групу страйкарів із розгорнутими знаменами сусідньої держави, відразу підійшли з’ясувати ситуацію. Хто такі? Що робите? З якою метою та чи маєте необхідні дозволи? Усі ці запитання ми почули буквально впродовж кількох секунд. Але, зауважмо, зовсім не агресивним чи наказовим тоном. Навпаки, міліціянти запитували цілком добродушно. Здавалося навіть, що їм самим було цікаво спостерігати за дійством, адже воно внесло бодай якесь розмаїття у їхню буденну та, мабуть, зовсім нецікаву роботу.
Перехожі та водії, як і всі поблизу Пагорба слави, також не виявляли жодної агресії і ні дією, ні словом не ображали мітингувальників. Тільки дивилися якимось іноді зачудованим, а часом дещо зверхнім поглядом. Наче бачили людей, які втекли з «дурки». Висловився неґречно лише один російськомовний львів’янин. Та й то звертався не до нас, а виказав свої емоції комусь у телефонну слухавку. «Боже ж мій, що за дебіли тут стоять біля консульства?! – дивувався чоловік. – Чого вони сюди прийшли? Що тут мутять? Провокація напевне. “Русскіє бєз граніц” написали на плакаті. Х…р його знаєт що. Чєртовщіна какая-то». І пішов собі, не зупиняючись, далі. Ми також рушили. Навіщо даремно витрачати час на провокацію, як виявилося, відносно лояльних до російських гостей львів’ян?
Квіти для Бандери
До походу до пам’ятника Бандері готувалися, щиро кажучи, довше. Спочатку з півгодини морально налаштовувалися до такого «святотатства». Потім обійшли весь найближчий базар у пошуках гвоздик, обов’язково символічно червоних квіток. Не знайшли. «Нема на них попиту, – пояснили їх відсутність продавці. – От і не возимо й не пропонуємо». Довелося задовольнитися тюльпанами.
Отож, вишикувалися у дві колони. Попереду – прапороносці з розгорнутими стягами, за ними – дівчата з квітками, далі – масовка з транспарантами… І що тут почалося! До пам’ятника спокійно ми не дійшли. Дорогу в буквальному значенні слова заступили грудьми два міліціянти, які фактично вискочили з патрульної автівки – чергували поблизу монумента Бандері. І діяли вони зовсім не так толерантно, як їхні колеги, котрі стерегли консульство. «Згорнути прапори! – гаркнули правоохоронці. – Покиньте територію. Сьогодні тут немає жодних акцій та збіговиськ. Нас про це не повідомили. Ідіть звідси, бо не гарантуємо вашої безпеки. Зараз позбігаються люди і дадуть вам такого тягла!..»
«Та ми нічого й не робитимемо, – виправдовуємося. – Ми ж представники братнього народу і прийшли віддати шану та покласти квіти до пам’ятника найбільшого героя наших сусідів…» На диво правоохоронці трохи заспокоїлися і ми зуміли покласти квіти та постояти зі знаменами біля монумента. Та за мить сталося приблизно те, про що говорили правоохоронці. Акція біля Бандери стала справді неабияким подразником для львів’ян, бо біля нас дуже швидко зібралася група молоді. Не скажу, що відразу кинулися на нас із кулаками – такого не було. Але з доволі серйозним виглядом попросили пояснити їм наші дії. «Та ми лише квіти покласти… – намагалися ми піти на контакт із молодим товариством. – Ми ж по-доброму. Нічого зайвого…» «От по-доброму і йдіть звідси з цією гидотою, яку тримаєте в руках. Якщо не поскручуєте – повириваємо! Та й узагалі – забирайтеся, бо зараз скінхеди позбігаються, тоді ноги не встигнете винести».
Тим часом правоохоронці тихо відступили і сховалися в салоні автомобіля. Натомість до нашого гурту підійшло кілька літніх людей, які, зовсім не кремпуючись свого віку, накрили нас чисто галицьким матюком. Щиро кажучи, після цього стало якось не по собі. Я, зокрема, почувалася так, наче осквернила святе місце. І ми справді, скрутивши сусідські триколори, поволоклися до машин, наче побиті собаки.
Більше ганьбитися не хотіли. Адже настрої людей й так стали цілком зрозумілими: ходіть собі з прапорами Росії де заманеться, та тільки не лізьте, шановні, туди, куди не слід. Бо за це можна справді отримати тягла…
