«Утекти, сховатися. Якщо наздоженуть, усю операцію буде зірвано. Цього не можна допустити!» – думки блискавично змінюють одна одну, а зі швидкої ходи ноги пориваються перейти на біг. Але потрібно зберігати спокій і жодним чином не виказати хвилювання, ба більше – майже паніку. Спиною відчуваю, що позаду стає «гаряче»: на зупинці «маршруток» і власне у самому транспорті закипають емоції та гнів. «Втекти і сховатися! Чому “маршрутка” досі стоїть?! Що з тими, хто прикриває мій “тил”? Сподіваюся, перехожі, які оглядаються мені вслід, не підозрюють нічого недоброго. Ось він – відкритий під’їзд. Звертаю туди і полегшено видихаю. Усе вдалося!» – операція успішно завершується на вул. І. Франка неподалік Стрийського ринку.
«Мирне» Осло! Мирний Львів?
Уже ввечері того самого дня з новин дізнаюся про події, які змусили вжахнутися всю Європу: цинічна розправа над людьми в молодіжному таборі у Норвегії, вибух у її столиці Осло. Чи міг хтось подумати, що цей скандинавський край, який минулими роками не був замішаний у міжнародних скандалах, не втручався у «гарячі» події та вважався абсолютно мирним і безпечним, стане мішенню для терористів? Мабуть, тепер не один норвежець переймається думкою, «чому це сталося саме в нашій країні»?
Людська натура така, що вірить – мовляв, усе погане та лихе, яке тільки можна уявити, стосується кого завгодно, тільки не мене особисто. Саме така думка почасту й породжує відчуття безпечності: тероризм, вибухівки – все це нібито не має до нас жодного стосунку! Імовірно, саме так гадали і в Норвегії. Очевидно, так думають і в Україні, зокрема й у Львові. Мовляв, кому ми потрібні?
І справді, на щастя, в нашому краї не було терактів, ми – поза великими світовими конфліктами. Тьху-тьху, сподіватимемося, що так буде й надалі. Та чи здатні ми в разі чого помітити небезпеку? Як будемо діяти в такому випадку? Саме це ми вирішили перевірити, випустивши в мандри людину у вбранні, яке навіть на підсвідомому рівні викликає підозри. Довга чорна сукня вільного крою, хустина у східному стилі, яка огортає голову так, що видно лише очі. У руках – картонна коробка, обмотана папером і скотчем. Що ще потрібно, аби привернути до себе увагу та викликати занепокоєння в оточення?
Одразу попереджаємо: ми не мали на меті ні образити представників якоїсь нації чи віросповідання, а лише керувалися у виборі маскування відомим стереотипом, що головна небезпека йде зі Сходу; ні посіяти страх серед населення та недовіру до представників інших народів, які за стилем поведінки і традиціями докорінно відрізняються він нас. Але ж недаремно кажуть, що пильність відточується у «бойових» умовах, нехай навіть ситуація, яку моделюють, ніколи не стане реальністю (на що ми сподіваємося й у що віримо!).
Попри те, що вбрання було справді східним, воно абсолютно суперечило тому, в яке вбираються терористи. Їхнє завдання – бути максимально непомітними і жодним чином не виділятися в натовпі. Не помітити ж жінку у чорній «сутані» та барвистій хустині?! Це нереально. А ще нашого агента виказували очі – їх світла барва свідчить про приналежність до європейської раси. Хоча, як виявилося, за екзотичним костюмом на цю «дрібничку» мало хто зважав.
Демонстративна тактовність
Отож – вихід у люди! Для перевірки ми обрали транспорті засоби і центр міста включно із візитом до Ратуші. Наш «спецпідрозділ» складався із двох частин: безпосередньо костюмованого персонажа і двох людей у «прикритті». Їхня роль зводилася до того, щоби стежити за реакцією львів’ян на екзотичну гостю міста потому, як вона вийде з «маршрутки», та за потреби забезпечити охорону (ми ж бо не знаємо, чи не зіткнемося під час експерименту з агресією).
Сказати, що моя поява в екзотичному вбранні викликала шалений ажіотаж, було б відвертим перебільшенням. Львів’яни – справді толерантні й тактовні люди, які не дозволяли собі ні тицяти на мене пальцем, ні некоректно довго дивитися округленими від здивування очима. Більшість за кілька секунд опановували себе і (можливо, аж надмірно демонстративно) вдавали, що їм до мене немає жодного діла або ж узагалі мене не помічають. Що ж, політкоректність – одна з найхарактерніших ознак нашого часу.
Та були й такі, що не приховували емоцій. Таксист аж голову висунув крізь вікно, щоби краще роздивитися дивовижу. Кілька хлопців навіть присвиснули, споглядаючи «екзотику». Якась жінка на вул. Дорошенка просто кинулася навтьоки, коли з моїх рук випадково випала коробка. Загалом же, видається, мене сприймали адекватно і з розумінням. Музики на площі Ринок, яким кинула в капелюха кілька гривень, ґречно подякували і врізали веселого аркана… Врешті, виглядало на те, що на вулицях міста мене сприймали за звичайну туристку із заморського краю або ж студентку одного із львівських вузів, у яких тепер навчаються представники різноманітних національностей.
Такою була реакція людей на вулиці. А як поводитимуться у транспорті, коли опиняться у замкненому просторі з особою геть незвичного вигляду та ще й такого, від якого справді пригадуєш усі жахливі історії, пов’язані з діяльністю радикальних ісламістів?
Береженого Бог береже
Першим місцем експерименту стає трамвай №3. Заходимо в нього на кінцевій зупинці біля Нового ЦУМу та їдемо кілька зупинок. Обідньої пори у трамваї малолюдно, але більшість сидінь таки зайняті. Цікаво, що найбільше уваги на мене звертають жінки, які крадькома таки розглядають моє вбрання та, вочевидь, про себе дивуються, як у такому можна ходити. Чоловіки ж абсолютно не реагують на мою з’яву. Таке ігнорування навіть образливе: все-таки я – жінка і вияву хоч найменшої уваги хочеться! Але… Забігаючи наперед, зазначу, що наші чоловіки обізнані, як поводитися з жінками-мусульманками: у переповненій «маршрутці» вони тактовно намагалися не торкатися представниці іншого віросповідання.
Тож біля сидіння ставлю коробку, сама сідаю і вдаю, що розмовляю по телефону ламаною російською. Розпочинаю та завершую розмову класичним східним привітанням. Якоїсь очевидної реакції – чи то обурення, чи то подиву або страху від пасажирів немає. Виникає враження, що жінка в такому вбранні у львівських трамваях – заледве не звична річ. Тож розумію: допоки я у трамваї, вихованні пасажири жодним чином не проявлять інтересу до моєї особи. Підводжуся зі сидіння, підходжу до виходу, «забувши» коробку… «Дівчино, це ваше?» – до мене звертається літня жінка, яка помічає залишений пакунок. «Ні, не моє», – відповідаю і швидко виходжу з трамвая. Мій обман очевидний: коробку в руках, коли заходила у транспорт, помітили чимало людей.
Саме після цього починається найцікавіше. Виявляється, львів’яни не лише тактовні (ну не обговорювати ж екзотичну дівчину у її присутності!), а й пильні! Свою увагу приховували, але водночас стежили за моїми діями. Один із чоловіків, помітивши підозрілу коробку, різко зривається з місця і, попри великі торби в руках, спритно вистрибує із трамвая. Ще кілька людей, аби не виглядати панікерами, але й щоби не ризикувати, відразу перебираються в інший кінець вагона. Врешті погляди, якими мене проводжали пасажири, котрі наче за командою прилипли обличчями до вікон, були дуже красномовними: «Хто така? Чого їздить містом у такому вигляді?»
Не викликала ажіотажу моя поява і в «маршрутці» №95, де повторюю свою поведінку: займаю вільне місце, біля ніг кладу коробку, розмовляю по «мобільному», прикрашаючи розмову відомими арабськими зворотами та словами. Реакції – нуль! Але на «забуту» коробку пасажири миттєво звертають мою увагу: «Дівчино, ви забули пакунок». Цього разу не відпираюся – забираю своє добре і виходжу.
Та вже після того, як опиняюся на вулиці, з’ясовується, що байдужість пасажирів була показною. Насправді у багатьох аж язики чесалися, так хотілося обговорити дивну жінку. Стереотипи і непевність нинішнього світу таки далися взнаки: розмова відразу пішла не про гареми чи багатоженство, а про шахідів. Двоє чоловіків, що сиділи позаду мене, активно почали пригадувати всеможливі факти про шахідів, згадали і вбивство Усами бен Ладена, і обіцянку ісламістів відімстити за смерть терориста №1… Та вирок мені винесли однозначний: не шахідка, не терористка. Цим заспокоїли кількох жінок, які наполягали – мовляв, усяке в тому житті може бути і від небезпеки ніхто не застрахований, тому з такими, як я, треба бути вкрай пильними.
«Та нє, ніяка то не терористка. Ви що, здуріли?! Таке думати! – зі знанням теми спростував жіночі страхи чоловік. – Ті зовсім не так одягаються! Та й що їм робити у Львові?! Ми ж мирні люди, нікому зла не бажаємо, до всіх народів ставимося з повагою. Та й не арабка вона, і не з Кавказу. Бачили, якого кольору в неї очі? Сині! Вона наша, слов’янка! Тільки нащо так замоталася? Віру змінила чи що? Але всяке в тому житті буває…»
«Асалам алейкум, меріє!»
Діставшись центру міста, ми вирішили «нанести візит увічливості» в Ратушу. Щиро кажучи, особливих сумнівів, що до стін мерії вдасться потрапити, не було. Але водночас готувалися, що на вході охорона проявить до мене максимум уваги. Незвичний вигляд, велика сумка на плечі та ще й коробка, яку демонстративно тримала перед собою. Звісно, на обшук не розраховували, але сподівалися, що бодай поцікавляться, хто така, звідки приїхала і що несу зі собою. Принаймні попросять залишити дивний пакунок на охороні. Одне слово, дотримаються елементарних правил безпеки. Але все сталося геть не так, як гадалося.
Охоронцеві при вході до Ратуші – літньому чоловікові з добрими очима – видається, заледве мову не відняло від мого вигляду. Екзотичне вбрання подіяло на нього як магія: він стояв ошелешений, але намагався ввічливо пояснити мені, як піднятися на оглядовий майданчик Ратуші. На коробку, яку я йому заледве не тицяла під носа, – жодної уваги. Виникло враження, що чоловіка більше турбувала не ймовірна небезпека, а те, як не образити іноземної гості. Його молодші колеги, не приховуючи подиву, із роззявленими ротами вивчали мою одежу: мабуть, я справді виявилася найекзотичнішою відвідувачкою Ратуші, яку їм доводилося бачити.
Загалом же візит до мерії можна назвати не стільки пізнавальним, як потішним. Якщо люди на площі Ринок особливого інтересу до моєї особи не проявляли чи просто не виказували цього, то, спостерігаючи за виразами облич працівників міськради, іноді заледве вдавалося стримати напади реготу. Щире, майже дитяче подивування, округлені очі та відкриті роти – такою була реакція місцевих чиновників на «заморську гостю». Чи напередодні Євро-2012 вони забули, що до міста можуть приїжджати не лише поляки, німці та французи?
За двадцять хвилин вештання довгими коридорами Ратуші ніхто навіть не здогадався поцікавитися, хто я така, що тут роблю, що шукаю. Саме вихід через мерію на оглядовий майданчик перетворив головну будівлю міста ні на що інше, як на прохідний двір. У приміщення міськради можуть увійти всі, кому заманеться. Звісно, це добре, що туристи мають змогу споглядати наше місто з висоти пташиного польоту та ще й отримати невеличку екскурсію приміщенням Ратуші… Але, водночас, це вражає безпечністю та необачністю. Тим паче, що, як виявилося, достатньо якогось екзотичного вбрання – і охоронці втрачають пильність.
Упіймати «терористку»
Ну і наостанок ми перевірили, як діятимуть львів’яни, коли ймовірність небезпеки справді буде очевидною. Діяти вирішили за принципом ефекту несподіванки та скористатися отриманою інформацією про те, що львів’яни лише показово не звертають на мене уваги, а насправді…
Маршрутне таксі №46. Уже вечоріє, тож людей у транспорті чимало. Зайшовши до «маршрутки», «засвічую» коробку – вона гучно падає на підлогу. Чоловік поруч піднімає її і подає мені… Тепер завдання – вискочити на вулицю так, щоби ніхто не встиг завернути мене по забутий пакунок.
План з’являється доволі швидко: вдаю, що, замислившись, не помітила «своєї» зупинки біля Стрийського ринку, і, розштовхуючи людей, наче ошпарена вилітаю з «маршрутки». Ефект несподіванки спрацював! Те, що коробка залишилися біля одного із сидінь, помітили скоро, але вже після того, як я опинилася на вулиці. Інтуїція та інстинкт самозбереження підказували: втікати справді треба, бо можна наштовхнутися на великі неприємності. Люди в розпалі емоцій навряд чи витрачатимуть час на вислуховування моїх пояснень і, у кращому разі, відразу потягнуть до буцегарні. У гіршому – добряче «зіпсують» зачіску. Скажу відверто, того моменту справді почувалася злочинницею, яка дає драла з місця злочину.
Здогадка була правильною: у «маршрутці» на коробку зреагували як на потенційну небезпеку. За словами мого «прикриття», ґвалт зчинився іще той! Кожен кричав своє, але суть вигуків зводилася до одного: «Це була терористка! У пакунку – вибухівка! Від нас мокрого місця не залишиться! Викидайте ту коробку з “маршрутки”! Викликайте МНС!!!» «Та як “із маршрутки”? На зупинці – також люди!» Врешті якась смілива пані, не приховуючи огиди, викинула пакунок на вулицю. Водночас кілька гарячих голів ладувалися наздогнати «терористку». Врятував мене відчинений під’їзд, куди я миттю шугонула. До слова, таке швидке зникнення справило не менший ефект, аніж покинутий пакунок:
– Де вона поділася? Щойно ж була біля зупинки!
– Вона просто щезла!
– Та вони ще й не таке вміють!
До тями пасажирів привів водій «маршрутки», якому небезпека небезпекою, але графік руху – то святе. Попросив усіх охочих влаштувати погоню за злодійкою повернутися до салону – мовляв, інакше поїде без них. На тому інцидент, що тривав хвилин зо три, вичерпався. Хоча можна припустити, що обговорювали «терористку» ще довго…
Отож, які висновки можна зробити з нашого експерименту? Виявляється, прості львів’яни, попри те, що терористичні акти нам начебто не загрожують, пильності не втрачають. А ще готові в момент небезпеки проявити справжню відчайдушність – як-от винести «вибухівку» з «маршрутки» чи кинутися ловити злочинця. Водночас потішило й те, що допоки небезпека не набере чітких обрисів, вони толерантно ставляться до осіб найекзотичнішого вигляду, не тицяють пальцями і не дивляться на чужоземця як на вовка.
Натомість дещо розчарувала поведінка охоронців Ратуші та щось на зразок паніки, яка вималювалася у «маршрутці». Із небезпекою варто боротися таки з холодною головою, а не перекидати підозрілий предмет із рук у руки чи з’ясовувати, а що ж усередині… Одне слово, перевірку боєм львів’яни пройшли. І дай, Боже, аби набутий досвід нікому з пасажирів «маршрутки» та й іншим городянам ніколи не знадобився.
