Років зо два тому «Інформатор» уже писав про долю кількох львів’ян, які десятиліттями жили фактично у нелюдських умовах, тобто в помешканнях, котрі складно назвати житлом. Це були страшні напівзруйновані квартири з запліснявілими стінами, прорізаними глибокими тріщинами стелями. А ще вони були розміщені у дивних місцях.
Один чоловік жив у старому університетському коридорі. Жінка з доньками мешкала фактично на території підприємства, яке вивозить сміття, а старенька бабця – у помешканні, збудованому на подвір’ї старої дерев’яної церкви. Десятиліттями ці люди чекали на покращення житлових умов, а мерія їм це обіцяла. Щоправда, з року в рік знаходилися причини, щоби обіцянок не виконувати, – то немає квартир, то хтось інший отримав, бо в нього нагальніша потреба і так далі…
От ми й вирішили нагадати, як ці люди мешкали раніше, і з’ясувати, що змінилося у їхньому житті за два минулі роки. Як з’ясувалося, зміни таки відбулися…
Університетський син
75-річна Ганна Левкович та її 52-річний син Віктор понад 40 років прожили за однією адресою: вулиця Січових стрільців, 16, квартира 8. Львів’яни, особливо студенти, добре знайомі з цією адресою, адже там розміщено юридичний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка. До квартири пані Ганни так просто потрапити не можна було – тільки у супроводі цієї пані чи її сина. Адже по-перше, щоби зайти до університету, потрібна перепустка. А по-друге, самостійно знайти це помешкання було неможливо – до нього вів справжнісінький лабіринт університетських коридорів, двориків і сходів.
Саме помешкання було колись коридором біля університетської котельні. Розміщене воно у справжнісінькому «колодязі»: над головою видно лише шматочок неба, під ногами – зацвілу землю, а навколо – височенні обшарпані чорні стіни. У повітрі витав постійний болотяний запах. Особливо шокувало те, що у квартирі було єдине маленьке віконце, яке виходило в той же колодязь. Денне світло в помешкання фактично не потрапляло, тож навіть удень в кімнатах доводилося вмикати лампочки. Відчували господарі й інші незручності. То «швидка» ніяк не могла потрапити за викликом, то гостей не впускали охоронці. А бувало, що й самій господині доводилося ходити до півночі під парадними дверима корпусу, бо охорона не відчиняла. Одне слово, жилося людям чотири десятиліття, немов у пісні «Моя адреса – не дім і не вулиця. Моя адреса... університет».
Життя-сміття
Сорок років пекла – так можна охарактеризувати життя Віри Яворської. Із самого народження жінка мешкала у будинку за адресою вул. Жовківська, 18, на території «Львівспецкомунтрансу» (підприємства, яке спеціалізується на вивезенні сміття), тобто серед сміттєвозів, сміттєвих баків та іншого специфічного причандалля.
Квартира, у якій мешкала родина, була страшною – темною і непривітною, із вкритими широченними тріщинами стінами, відвислою штукатуркою та зацвілими кутами. Ну а запах! Затхлий, важкий, смердючий... Його мешканці квартири вже не відчували – звикли і до аромату в квартирі, й до вуличного смороду. Одна-єдина кімната поєднувала у собі всі можливі функції – передпокою, кухні, комори, вітальні, спальні... Стін не було: кімнату ділили на зони старі меблі та запрані шторки. Усі двері, окрім вхідних, зняли, адже якщо їх відчиняли туди-сюди, зі стелі сипалася штукатурка, а іноді навіть відпадали цілі брили. В отакій-от квартирі пані Віра й виростила двох доньок.
Десятиліттями мерія обіцяла родині Яворських надати житло. От тільки для них його ніяк не знаходила. Єдине, що було зроблено, – родину поставили на квартирний облік. Були вони у списку за номером 20300. Як не впасти у відчай у такій ситуації?
Священна війна
Так склалися життєві обставини пані Софії, що їх довелося оселитися у невеличкому приміщенні, яке виконувало функцію хати-читальні при сихівській церковці Пресвятої Трійці. Було це давно, ще у 1950-х. У середині шістдесятих храм закрили, а пані Софія з родиною так і залишилася жити на церковному подвір’ї. Щоправда, хатинка помалу трансформувалася у невеличкий будиночок із вигодами та городом. Років зо три тому пані Софія з родиною взагалі почали масштабне розширення своєї хати. Будівля розросталася ввись і вшир. Причому настільки, що новобудова взагалі «заступила» козацьку дерев’яну церкву так, що тієї з дороги не було видно, а вхід до неї перетворився на вузеньку стежечку...
Парафіяни забили на сполох. Мерія, як не дивно, до них дослухалася і запропонувала пані Софії житло. Жінка не погодилася, бо, на її думку, квартира була замала – всього 28 квадратних метрів. Тож почалися суди. Мерія та парафіяни вимагали переселення жінки, а та захищалася – не хотіла переїздити з насидженого місця у погані умови…
Маленьке диво
Те, що сталося, мабуть, можна назвати справжнім дивом. Бо за два роки життя цих людей кардинально змінилося. Причім на краще. Усім трьом мерія вручила ключі від нових зручних двокімнатних помешкань. Причому оселилися герої наших публікацій за однією адресою – на вул. Полуботка, 23. Дім цегляний та п’ятиповерховий, на сходовій клітці – лише дві квартири.
«У нас усе тепер дуже добре, – розповідає Віра Яворська. – Ми вже оселилися на новому місці. Як тільки отримали нове житло, зробили ремонт і переїхали, щоби і дня зайвого не жити у колишньому жахливому місці. Мої доньки мають окрему кімнату, куди можуть привести друзів. При нагоді хочу вам подякувати, бо справді дуже допомогли». Віктор Левкович каже, що також задоволений новою квартирою: вона зручна і здали її будівельники у доброму стані. Єдине прикро – чекати на нормальні умови життя довелося так довго.
Щодо переїзду пані Софії та її родини, то і їхня справа також зрушила з місця. Мерія надала невеличкій сім’ї із трьох осіб двокімнатне помешкання. Причому в квартирі, куди має переселитися ця родина, зроблено ремонт – у ванній покладено плитку, побілено стіни, застелено підлогу. Можна в’їздити з меблями хоч тепер і жити.
«Ми все зробили для того, щоби старенька жінка була задоволена, – каже начальник відділу із зарахування на облік і закріплення житла та відселення управління житлово-комунального господарства Галина Мазур. – Будинок, у якому мешкатиме пані Софія, розташований метрів за п’ятдесят від її старої хати. Тож навіть район їй не доведеться міняти, що у старшому віці робити дуже важко».
Ми справді дуже тішимося, що доля цих родин нарешті так повернулася. Так само радіємо через те, що бодай трішки, але змогли комусь допомогти. Але водночас засмучує той факт, що нарешті владналося квартирне питання лише у такої маленької кількості людей. А своєї черги на житло очікує ще понад 20 тисяч львів’ян.
