Від решти стандартних «панельок» будинок за адресою Сихівська, 2 відрізняється хіба торцем, на якому вже майже три десятиліття красується зображення кремезного молодика-робітника, але не з молотом, а з голубом у простягнутій руці. А так – «панелька» як «панелька». Звісно, на ній немає жодної меморіальної дошки, яка свідчила б про вагомість будинку. Хоча дім, безперечно, історичний – у листопаді 1979 року на цьому місці було закладено камінь під будівництво першої багатоповерхівки нового житлового масиву. В будинку й досі живуть справжні піонери нашого району, чиє життя пливло однією течією з розвитком Сихова.
Себе мешканці будинку на Сихівській, 2, які вселилися сюди, щойно дім здали в експлуатацію, називають «корінними сихівчанами». Більшість із них переселилися в нові квартири ще зовсім молодими, а нині бавлять онуків у все тих же домівках, які колись – тридцять років тому – зустріли їх стінами з дешевими паперовими шпалерами, панелями, пофарбованими в зелену барву, та доволі сумним краєвидом за вікнами. Розбиті дороги, безкраї поля та будівельні палі – ось яким був Сихів три десятиліття тому. Заселення кожного зведеного дому відзначали тут як велике свято. Це тепер новобудови в районі зростають як гриби, тож на їх з’яву вже ніхто й не звертає уваги: Сихів настільки розрісся, що байдуже, одним будинком більше чи менше. Тоді ж усе було інакше…
Один будинок, один магазин, один автобус
«Я дуже добре пам’ятаю, як відбувалося офіційне вселення мешканців у наш будинок. Мені тоді було 33 роки, донька вчилася у третьому класі. Це було 23 лютого 1981-го. Хоча надворі був лютий холод, грав оркестр, урочисто вручали ключі від квартир. Наш будинок справді заселяли першим. Врешті, крім нього та сусіднього, інших багатоповерхівок тоді не було – їх щойно починали зводити, – розповідає Марія Мандзюк, мешканка квартири №36. – Але свято минуло – почалися будні. Перші місяці життя на Сихові справді були дуже важкі. Спочатку снігові замети, потім весняна багнюка під ногами, дороги погані, та й із транспорту – лише один старий автобус, згодом з’явився тролейбус. А ще в будинку тоді не було води, тож носили її відрами з хат, котрі ще були навпроти. Не підвели й газу, тому користувалися лише електричними плитками. Майже протягом року не працював ліфт, а ми ж отримали квартиру на дев’ятому поверсі...»
Схожі спогади і в пані Ганни, яка живе кількома поверхами нижче від Марії Мандзюк. «Наша сім’я взагалі однією з перших вселилися в дім наприкінці 1980-го, ще до його урочистої здачі, – каже жінка. – Це були спартанські умови. За будинком – пустир, транспорт ходить украй рідко, а на роботі потрібно бути о 8:30, ще й дитину до садочка треба встигнути відвести. Пригадую, до зупинки автобуса заледве не на чотирьох добиралися: зима, завірюха, ноги грузнуть у снігу, а зупинка – внизу біля моста на вул. Зеленій. Це тепер на спуску є сходи, а тоді злізай як знаєш».
Доповнює тогочасну картину життя на Сихові й пані Оксана, мешканка другого під’їзду. Пригадує, як протягом років у районі працював лише один магазин. «Він був на першому поверсі в останньому під’їзді сусіднього будинку – на Сихівській, 4, – каже жінка, яка переїхала сюди разом із батьками зовсім молодою – щойно після заміжжя (тепер у двокімнатному помешканні живе вона з чоловіком, син із дружиною та маленький онук). – Доки було заселено лише кілька будинків, товару в магазині вистачало. У принципі, тоді були такі часи, що прилавки не гнулися від делікатесів і смаколиків, як тепер. Але головні продукти – хліб, масло, сметана, ковбаси, овочі – були. Та згодом, коли в районі стало більш людно, одна крамниця вже не могла задовольнити потреби всього населення. Доводилося закупляти продукти по дорозі з роботи. До речі, пізніше цей магазин ще довго працював як овочевий, нині ж там банк».
«Мама плакала, коли побачила, де житимемо»
Причини, які закинули перших поселенців Сихова у цей район з інших куточків Львова, різні. Так, Марія Мандзюк колись мешкала у районі Привокзальної, та її будинок визнали аварійним, а його мешканців просто виселили. Родину поставили перед фактом: отримаєте житло в новобудові у новому житловому масиві. Вибір квартир надали невеликий – на першому або ж на дев’ятому поверсі. Малою батьківщиною пані Оксани раніше була Левандівка, де вона з батьками мешкала у невеличкому одноповерховому особнячку.
Різною була й реакція людей, коли вони вперше побували на місці нового помешкання. «Пригадую, коли дізналися, що отримаємо квартиру в новобудові, то дуже зраділи. Одразу поїхали дивитися на новий дім, – пригадує пані Марія. – Та що ми побачили? Один будинок, біля нього тільки починають зводити сусідній, і поля, поля, поля. Та ще кілька сільських хат. Улітку під нашим домом ще довго корови та кози паслися».
Схожі емоції були і в сім’ї пані Оксани. «Мама, коли вперше сюди приїхала, навіть заплакала, – каже жінка. – Ми ж звикли жити в окремому особнячку, поруч багато домівок. А тут – майже пустир. Навіть торговий центр “Іскра”почали будувати дещо пізніше. До речі, поки не звели будинків через дорогу напроти, де тепер Сихівська, 3, ми мали там свій невеликий город... А взагалі реакція на нове житло у всіх людей була різною. Ми, наприклад, після життя на Левандівці ще довго не могли звикнути до Сихова. Це вже тепер здається, що наш район – найкращий, адже всі установи, магазини, ринки розташовані близько і дуже компактно. А раніше… Хоча, звісно, вселялися й молоді сім’ї, для яких окреме житло було за щастя, адже до того доводилося тіснитися в гуртожитках. До речі, будинок не заселили весь одразу – кілька квартир були порожні ще років із сім-вісім».
Раділа переселенню і пані Ганна, яка переїхала на Сихівську, 2 разом із мамою й отримала ордер як працівник одного із львівських заводів. До цього часу вона жила в доволі великій родині на вул. Гайдара в невеличкому старому приміщенні на 20 «квадратів» без окремих вигод. Тож після цього навіть перші сихівські побутові незручності видалися майже раєм.
Попри чималий для панельного будинку вік – 30 років, – дім на Сихівській, 2 ще в доволі пристойному стані. У під’їздах чисто, вхідні двері обладнані домофоном, ліфт працює, кілька років тому місцевий ЖЕК провів капітальний ремонт покрівлі. Щоправда, за словами директора ЛКП «Стимул-Сихів» Івана Коркішка, вартувало б полагодити міжбудинкові дороги – тут їх не ремонтували 30 років. А пані Ганна показує на зацвілу стіну в одній із кімнат своєї квартири: «Не допомагає ні миття, ні побілка – кімната ж кутова. Вартувало б утеплити фасад, але власним коштом не осилю. От якби місцева влада допомогла, адже все-таки йдеться про найдавніший будинок на Сихові...»
Квартири у будинку вже давно втратили свій первозданний вигляд – кожен із мешканців облаштував їх на свій лад. Тим паче, що, за їхніми спогадами, вселитися в помешкання без попереднього ремонту було неможливо – за паперовими шпалерами ховалися численні діри у стінах, будівельне сміття. А у ванні, як зізналася пані Ганна, не було навіть кранів, тому кілька місяців просто доводили квартиру до ладу. Та й «дизайн» нового житла міг би бути кращим. «Пригадую, що в коридорі шпалери були поганого брудно-зеленого кольору, а на підлозі в кухні лежав чорний лінолеум у червоні крапинки. Просто “дике”поєднання барв, як для помешкання. Хоча треба визнати, що лінолеум, попри страшний вигляд, був дуже якісний – на товстій основі, не стирався. Та перш ніж вселитися, довелося змінювати батареї, робити побілку, класти паркет».
Сихівське братство
За три десятиліття склад мешканців будинку змінювався неодноразово: одні залишали помешкання, інші прибували. Так, левову частину перших поселенців становили військові. Нині їх тут майже не залишилися. За словами пані Оксани, більшість із них були росіянами, тож із часом виїхали на батьківщину. Врешті піонерів залишилося небагато – родин із десять. Вони знають одне одного в обличчя, підтримують дружні стосунки, адже кілька десятків років тому їм разом доводилося долати побутові незручності – як-от випомповувати воду з підвалів, де кілька років не було жодної комунікації.
«Я знаю не лише людей, які живуть у моєму домі, а й тих, що мешкають на Сихівській, 4 та 10, – каже пані Оксана. – Ми всі були першими жителями нашого району. Їздили одним автобусом. Наші діти, а тепер і внуки, ходили в той самий садочок, згодом у школу, до тих самих учителів, вихователів. Знаю, що в сихівській поліклініці досі працює лікар-педіатр, за яким колись були закріплені наші будинки. Це пан Мадонов – перший дитячий лікар Сихова. Дуже уважний чоловік. Пригадую, він завжди із відряджень до Москви та Києва привозив молодим мамам дитячі суміші, які у Львові були дефіцитом, – цілі торби, а потім розносив по квартирах. А терапевти, які обслуговували перші будинки, з часом стали майже сімейними лікарями. Тож можна сказати, що маємо таке собі братство перших сихівчан».
