Окрасою України завжди були мальовничі села. Адже українці – народ працьовитий, навчений працювати на землі. А як українське село живе сьогодні? Чи, може, виживає? Агент «Інформатора» побувала у декількох віддалених селах Бродівського району і була вражена побаченим. Але про все – за порядком.
Роботи немає, зате кнайпи будують
У кожному районі Львівщини є маленькі села. Насамперед ми вирішили поїхати на Бродівщину – обрали чотири села, в яких, згідно з довідкою, найменше жителів. Понад те, зателефонувавши до тамтешньої сільської ради, ми дізналися, що у цих селах немає ні школи, ні садочка, ні медпункту. Цікаво, як можна так жити?
Перший наш пункт призначення – села Горбалі та Видра. Ці населені пункти розташовані майже поруч. Дивлячись на карті, ми звернули на бічну дорогу, однак жодного позначення, як дістатися мети, на дорозі не зустріли. Довелося неодноразово зупинятися й запитувати перехожих, чи їдемо у правильному напрямку. Нам пощастило з першої спроби – дорогою саме поверталися додому двоє чоловіків із сусіднього села Підгір’я. Почувши, що ми – журналісти і пишемо про невеличкі поселення, селяни погодилися розповісти про своє життя та показати дорогу.
«Добре, що ви нам трапилися, – каже пан Микола, – а то ми ще півгодини йшли. Тут авто – рідкість, доводиться долати від траси два з половиною кілометра пішки. Влітку то ще нічого, а взимку цим бездоріжжям навіть кіньми не доїдеш». «А як ви до роботи добираєтеся?» – запитую. «Чотири рази на день до нас їде автобус. Перший – о восьмій ранку, – приєднується до розмови пан Ігор. – А якщо його немає, то йдемо до траси і там уже сідаємо на транспорт, що їде до Бродів». Однак, як виявилося, небагато підгір’ян має роботу. Молодь повиїжджала за кордон – хто подався до Росії, дехто до Польщі, а інші ще далі. Так і гарують на тих заробітках, бо роботи на рідній землі катма. Переважна більшість жителів села – пенсіонери. Буває, що на пенсію старих живе ціла сім’я, але спробуйте вижити на сімсот гривень! Рятує таких селян тільки господарство та городина – що виростять, те й споживають. Майже кожна родина має свині, кури, корови, дехто коні. «До нас часто приїжджає молоковоз і скуповує у селян молоко, – розповідає пан Микола. – Але за літру дають тільки 1,8 грн. Це ж безцінь! Тому селяни і не здають молока, а везти його на базар у Броди чи до Львова далеко й невигідно – краще худобі згодувати».
Пригадали чоловіки, що знало їхнє село колись і кращі часи. Але у дев’яностих роках усе тут занепало. «Були у нас і рибгосп, і велика ферма, і цегельня, і пивзавод, і своя пекарня, – каже сумно пан Ігор. – Усе зруйнували. Тепер тільки напіврозвалені будівлі стоять і коні пасуть на тій траві. Людей повикидали на вулицю, обладнання розікрали. Тепер у нашому селі – жодних перспектив. Так і животіємо». Попри те, що в Підгір’ї немає роботи та, відповідно, заробітків, тут наче гриби після дощу виростають міні-бари! Зрозуміло, що постійними відвідувачами цих кнайп будуть місцеві пиячки, які від безвиході тільки те і знають, що чарку перехилити. Та й чого гріха таїти – вже давно не секрет, що у селах люди більше п’ють, ніж у місті. Може, це від виснажливої фізичної праці, після якої втому хочеться зняти ста грамами, чи від сірої реальності, яка щодня «тисне на мізки» і змушує думати, як вижити у скруті.
Немає у цьому селі ні дитячого садочка, ні школи. Діти ходять учитися до сусіднього села Пониква, що за чотири кілометри. Долають цю відстань школярики й у дощ, і в холод, і в спеку. «У нас тільки клуб є, і той не працює, – показує на занедбану споруду пан Микола. – Немає в ньому ні інструментів, ні бібліотеки, адже тепер книжки читати не в моді».
Із благ цивілізації в селі є тільки світло та газ, який селянам провели за їхній кошт лише 1996 року. На кожному подвір’ї – своя криниця. «Незважаючи на те, що село газифіковане, більшість селян опалюють хати дровами, – каже пан Ігор. – Газ сьогодні дорогий, тому простіше піти до лісу дров нарубати».
До села можна доїхати… полем
Минувши Підгір’я і висадивши там наших попутників, ми врешті дісталися до сусіднього села Горбалі. Однак селом його можна назвати з трудом. Уявіть собі: навкруги поля, а десь посередині кілька хаток. І все! До речі, їдучи «центральною» дорогою населеного пункту, ми зрозуміли, що якби назустріч нам рухалося ще одне авто, то ми точно не розминулися б. Узагалі назвати путівці у цих селах дорогами язик не повертається. Радше це просто бездоріжжя, де що метр – яма на ямі. Тут лише на конях подорожувати, бо можна і підвіску загубити!
Село Горбалі теж невеличке. Колись тут було двадцять будинків, тепер залишилося лише чотирнадцять. При дорозі нам потрапили на очі декілька порослих деревами та кущами халуп, у яких уже давно ніхто не живе.
У це селище тільки п’ять років тому провели газ. Була тут колись і агрофірма «Стир», яка тепер теж стоїть занедбана. «У нас навіть магазину немає, – зітхає мешканка Горбалів баба Ганна. – Ось тримаємо курочок, корову, на городі пораємося. З того і живемо». Старенькі люди розповідають, що хліб і ліки їм привозять із Бродів діти та внуки, які вже давно покинули рідне село. Вижити немічним людям без поліклініки чи лікарні складно. А до найближчої лікарні, що у Бродах, – сімнадцять кілометрів! Ось пенсіонери і покладаються лише на Божу волю та на швидку допомогу, хоча та в разі потреби їде ледь не дві години.
«Наш сільський голова головує тут уже двадцять років, – каже пан Юрій, який саме приїхав провідати старих батьків. – Але толку від його роботи мало. Ні про що не дбає! Ось біля нашого подвір’я електричний стовп давно прогнив, а замінити його нікому. У сільської ради завжди бракує коштів на потреби селян. Виходить, що ми живемо собі окремо, а вони окремо».
Від побаченого стає сумно. Невже українське село приречене на вимирання? Однак наша подорож триває – їдемо далі. Наступний населений пункт, у який хочемо потрапити, – Видра. Там нібито проживає лише вісім людей. Однак дістатися до нього нам так і не вдалося. Звернули в потрібний поворот – селяни нам пояснили, що «трішки проїдете по бездоріжжю, і далі буде добра дорога». Але ні за п’ять хвилин, ні за п’ятнадцять дорогою не пахло. Наше авто просто їхало… полем і крутими пагорбами! Десь майже близько виднілися декілька невеличких хатинок, але ми вирішили не випробовувати долі й повернули назад. Пхати автомобіль зовсім не хотілося...
Палимо дровами, бо газу ще не маємо
Попереду нас ще чекали два невеличкі села – Малинище та Стрихалюки. У першому проживає семеро людей, у другому – десять. Ситуація тут теж не з найкращих. Тут немає ні школи, ні магазинів, ні медпункту – лише декілька невеличких хатинок посеред поля.
«Наша селищна рада звідси аж за п’ять кілометрів, – розповідає мешканка села Малинище пані Галина. – У магазин теж ходимо до найближчого містечка – в Підкамінь. Добре, хоч автобус ходить тричі на день, то інколи можна доїхати. Молоді люди вже давно звідси виїхали, тут живуть тільки безробітні та пенсіонери. Лише мій син працює на найближчій заправці поблизу траси».
Селянка стверджує, що попри відсутність належних умов, нудьгувати тут не доводиться – робота у господарстві завжди знайдеться. Інколи і присісти ніколи.
У цьому селі люди досі живуть без газу, опалюють хати дровами. Добре, хоч електропостачання тут є і вода в криницях! «За добрих часів колись у нас було сімдесят хат, – пригадує пані Галина, – але після війни люди звідси повтікали. Кажуть, тут була німецька колонія. За Радянського Союзу “вибити”дозвіл на будівництво було неможливо. Так наше село і занепало. Старенькі хати розвалилися, люди повмирали, а нові так і не приїхали. От і доживаємо віку».
Чому ж вимирає українське село? Адже є там мальовнича природа: густі ліси, просторі поля, чисте повітря. А життя чомусь сіре і неперспективне. Видається, блага цивілізації українське село побачить ще не скоро. І винні в цьому, звісно, не селяни, які важкою працею заробляють собі на хліб, а потім здають свою продукцію за безцінь. Винна не молодь, яка шукає кращої долі у далеких світах. Винна в цьому українська влада, яка не створює законів, що захищали б українське село та давали хоч якісь перспективи. Адже вже тепер із карти України зникло чимало сіл і селищ, які колись були густо населеними. Якщо ж це триватиме, ми втратимо ще більше.
