Як і обіцяла рідна влада, на капітальний ремонт закрили чи не головні магістралі Львова – вулиці Городоцьку та Личаківську. Закрили, делікатно кажучи, наче окупанти – не надто дослухаючись до думки мешканців, які живуть тут десятиліттями, і не враховуючи їхніх інтересів. Та й хто б їх слухав, адже все робиться під гаслом: «Європейські дороги – до Євро-2012!»
Ніхто ж не проти якісних автошляхів. Радше навпаки – всі навіть узяли б до рук лопати. Але ж будь-яка робота повинна розпочинатися з мудрої думки, а вже потім сам процес. А з огляду на слова львів’ян, з якими я зустрівся, для нашої влади першою є таки лопата…
Армагеддон на Городоцькій
…Я давненько не був на Городоцькій біля костелу, де народився та провів щасливі шкільні роки. Тож побачене вразило: замість вулиці поміж будинками тяглася величезна траншея, якою сновигали вантажівки, у глибоких «колодязях» вовтузилися робітники, неподалік трактори зривали стару бруківку. Пообіч, затиснуті між будинками та загорожею із сітки, перестрашені перехожі, тулячись до стін, намагалися подолати карколомний шлях від домівки до роботи чи крамниці. Старенький дідусь, балансуючи на хиткому містку, пробував дістатися «протилежного берега». Питаю, чи не страшно йому долати ці рукотворні «бархани».
– Та мені по війні вже нічого не страшно, – каже пан Василь. – Прикро, що ремонтувати взялися такий великий шмат вулиці. Про людей же треба думати! Поки я по хліб дійду, мине більш ніж година. Це в суху погоду. А в дощ краще на вулицю не виходити – забитися можна!
Цілком розділяю думку старенького: вулиця, перетворена на ралійний полігон, небезпечна не лише для літніх львів’ян, а й для дітей. Виникає запитання: чому влада не спромоглася на час ремонту створити для місцевих мешканців бодай елементарні умови, котрі якщо не забезпечували б бодай якогось комфорту, то принаймні гарантували б безпечне пересування. Можливо, треба було залишити якісь «мостики» через вулицю, оскільки нарід однаково перебиратиметься на інший бік, навіть із ризиком для здоров’я.
Є ще одна обставина, про яку зовсім не подбала мерія. Про неї розповіла пані Марія – продавчиня із продуктового магазину, який «обложили» ремонтні роботи.
– Та йой, пане ласкавий! Через ті ремонти в нас так упали виторги, що, певно, зарплати не буде. Люди не годні дійти до магазину! Але найгірше – товар від вантажівки тре нести ледь не кілометр! То така мука, що словами не передаси. Пане, ви в тій газеті напишіть, що нас за людей не мають, бо хто би нас питав про ті ремонти?!
Личаківська: смуга перепон
Ідемо далі. Подолавши кілька неймовірних заторів на Бандери, Коперника та Підвальній, майже за годину я спресованим пенсіонерами трамваєм дістався початку Личаківської. До речі, про трамваї. Сей популярний львівський транспорт нині ходить, як хоче. Тобто через одночасний ремонт багатьох магістральних доріг було закрито кілька маршрутів, але трамваї з номерами та назвами закритих вулиць продовжують мандрувати львівськими магістралями. Тож зрозуміти, який куди їде, практично неможливо. Хіба маєте вагоновожатого за родича. Куди нині із залізничного вокзалу простує «шістка» чи «двійка», не знають навіть старожили.
Та менше з тим, є речі важливіші. А саме – ремонтні роботи на Личаківській. Безперечно, ця давня львівська вулиця уже давно була «приречена» на оновлення. Бруківка просіла, трамвайні рейки вилізли, наче ребра у глупого дівчиська, хворого на анорексію. Тож саме час перед напливом уболівальників, котрі приїдуть на «Євро», зробити її «на глянц». Проте й тут не обійшлося без проблем для мешканців та всіх, кому доводиться пересуватися цією вулицею.
Перша незручність – від мурів кам’яниць до «розкопу» здебільшого лише півметра! Розминутися на такому майданчику годі. Особливо якщо в тебе в руках ровер чи дитячий візочок.
А ось думка про проблеми, спричинені ремонтом вулиці, місцевої мешканки пані Уляни:
– Нас практично до зими «замурували». Я мешкаю по один бік Личаківської, а всі продуктові крамниці – з іншого. Щоби дістатися туди, доводиться обходити понад кілометр. І так триватиме, у кращому разі, кілька місяців! А що вже казати про побутове сміття! Найближче місце, куди можна його винести, – на вулиці Короленка. Ще за погоди така мандрівка можлива, а за негоди сміття хоч у кузови будівельних вантажівок викидай!
Іще одна обставина, яка дуже тривожить місцевих мешканців, – неможливість дістатися їхніх помешкань для «швидкої допомоги», пожежної машини чи автомобіля газової служби. Якщо, борони. Боже, спалахне якась квартира в цьому старому львівському кварталі, вогонь може перекинутися на інші будинки буквально за півгодини, адже старі кам’яниці мають дерев’яні перекриття. Я вже не кажу про важкохворих людей, яких навіть на ношах неможливо буде транспортувати до «швидкої». Вони просто не помістяться у невеликий простір між стінами та рукотворними урвищами.
Виникає елементарне запитання: невже мерія не могла максимально комфортно для львів’ян спланувати ремонтні роботи? І чому їх розпочали одночасно, спричинивши не лише численні «корки», а й викликавши тривогу за здоров’я дітей і стареньких у межах вулиць, які лагодять? Ще одне непросте запитання: невже не можна було ремонтувати вулиці поквартально, як це роблять у Європі? Чому «совкова» байдужість до інтересів людей домінує над бажанням допомогти їм у непростих обставинах ремонтних катавасій? Панове, агов, нас вважають найєвропейськішим містом України, то чому у ставленні до власних громадян тутешня влада чинить, наче окупант?
За час перебування на Городоцькій та Личаківській я не побачив там жодного високого начальника, який сам спробував би перебратися через котлован розкопаної вулиці, щоби купити хліба чи допомогти інвалідові вибратись із цих ремонтних тарапатів.
Безперечно, місту як повітря потрібні якісні європейські дороги. Очевидно, що необхідні масштабні ремонти. Але саме в такій ситуації випробовується на справжність місцева влада. Вона повинна дбати не лише про кілометри відремонтованих доріг, а й створити нормальні умови для життя львів’ян за екстремальних ситуацій. Схоже, наша влада такий іспит склала на «тверду» «двійку».
