Для сьогоднішнього нашого героя успіх не вимірюється грошовими знаками. Він має безліч нагород за величезні заслуги перед Україною і європейською культурою, однак ніколи не спочиває на лаврах. Щоденна невтомна праця на благо держави приносить йому найбільше задоволення. Скромний, із милою посмішкою, він годинами може розповідати про своє дітище, ділитися мріями про нові проекти…
Постать Бориса Возницького складна і багатогранна. Хто він насправді? Музейник, науковець, мистецтвознавець, громадський діяч, охоронець культурних скарбів? Ця людина просто все своє життя присвятила улюбленій справі. Попри поважний вік, пан Возницький – незмінний директор Львівської картинної галереї, постійно заклопотаний. Саме завдяки його ентузіазму українці зберегли безцінну культурну спадщину, до якої тепер чиновникам немає жодного діла.
Наша колекція – безцінна
– Борисе Григоровичу, Ви отримали звання Героя України за те, що зберегли державу в її культурній спадщині. Сьогодні багато хто вимірює культуру «зеленими знаками», однак Ви завжди вперто дотримувалися своєї філософії та переконань. У чому феномен Возницького?
– Ви поставили дуже складне запитання… Прийшовши в музей 1962 року, я був вражений, як багато всього нищиться. Тоді зібралася ініціативна група скульпторів – і ми почали збирати колекцію. На Львівщині було закрито 130 храмів???, 500 костелів і 800 церков. Ікони, стародруки, дерев’яні скульптури – все спалювали. І коли наша група приїжджала в села, нас ніхто не чіпав. Навпаки, деякі селяни, зокрема комірники, яким було наказано знищити весь церковний інвентар (тоді у приміщеннях церков облаштовували склади для збіжжя), усе нам віддавали. Саме завдяки таким експедиціям поповнювалася колекція галереї. Ми зібрали більш як 30 тисяч речей, які тепер оцінюють у 17 мільярдів євро!
Я був першим радянським мистецтвознавцем, і мене ніхто не чіпав. Я ніколи нікого не запитував, можна щось робити чи ні, просто робив те, що вважав за потрібне. Не думав, що в мене могли виникнути якісь неприємності.
Практично всі культурні цінності ми зібрали ще за Радянського Союзу, а в часи незалежності вже менше їздили. Тепер виношую ще одну мрію – відкрити пантеон українським гетьманам. Два роки ми шукали поховання Івана Виговського – і таки знайшли в Жидачівському районі в селі Руда, звідки він родом. Там цей видатний українець спочиває разом із дружиною. Сподіваюся, в цьому пантеоні буде поховано ще двох гетьманів – Калнишевського та Дорошенка. Останків інших не залишилося...
– Яка тепер ситуація з культурними пам’ятками України?
– У радянський час на Придніпров’ї було втрачено 80% нашої національної спадщини. 15 тисяч храмів знищили вщент. Якщо порахувати, що в кожній церкві був іконостас із 30 ікон, то майже півмільйона ікон просто спалили! Зараз Україна не має жодної ікони, датованої XVII століттям, – збереглося лише три портрети цього періоду.
У нас усе нищиться і вивозиться за кордон. Поляки вже зробили в себе музей ікон: там виставлено зразки, які було затримано на їхньому кордоні. А в українців чомусь усе крутиться навколо грошей, навколо того, як би ще збагатитися.
– Тобто люди стали настільки байдужими до свого національного надбання…
– Ми не бережемо своєї спадщини. От є дерев’яна церква, то доглядають за нею, а згоріла, то й нехай... У нас чомусь таке ставлення до всього. Нещодавно у Золочівському замку почав руйнуватися дах. Щодня цю величну споруду відвідують п’ять тисяч людей, але я змушений буду її закрити, бо покрівля на очах перетворюється на руїну. Куди я вже тільки не писав листи – влада мовчить.
– Борисе Григоровичу, як Ви ставитеся до того, що тепер влада масово віддає замки у концесію?
– Дуже погано. Не впевнений, що саме в такий спосіб можна їх врятувати. Усе залежить від підприємця. Приміром, замок у Старому Селі віддали Михайлові Рибі. Може, він там і щось зробить… Не знаю. А ось у Старому Роздолі палац кінця XVIII– початку XIXстоліття продали лише за 250 тисяч гривень! Там уже третій власник, але ніхто нічого не робить, усе руйнується.
Ми – ще не та країна, в якій можна віддавати замки приватним особам! Відомо, що це поширене явище на Заході. Але якщо, наприклад, в Англії налічують 400 замків, то в нас їх лише 22 – і тих не бережемо! Навіть у маленькій Словаччині є 39 таких споруд, і в кожній із них – музей.
Велика проблема у нас і з палацами. Пригадую, ми допомогли зробити палац Розумовського в Батурині. Приїхав я туди, подивися – гарно відреставрований, але порожній. В Україні зараз немає де взяти старовинних крісел, шаф, не кажучи вже про картини. Усе повивозили за кордон…
«Півроку був бандерівцем»
– Борисе Григоровичу, як ставитеся до того, що у Степана Бандери й Романа Шухевича, Ваших колег по державних відзнаках, забрали звання Героя України?
– Я обурений цим, це ненормальне явище. Вони боронили Україну, віддали за неї своє життя! До речі, я також півроку був бандерівцем. Тоді мені виповнилося лише 16 років. У селі я мав славу найграмотнішого, адже мій дід дуже хотів, щоби я вивчився на інженера, і змушував мене до науки. Я був зв’язковим, їздив до сотень, а коли до нас підійшли радянські війська, то мене відправили додому. То були страшні й дуже небезпечні часи. Бандерівці воювали за свою землю, за свій народ. І тепер відбирати в них звання Героїв – це ганьба для влади.
– Через Ваші руки пройшли тисячі безцінних експонатів. Можливо, запитання дещо провокаційне, однак чи не виникало думки збагатитися на таких речах?
– Я вже давно міг би стати мільярдером (усміхається)… Але не став. Розкажу вам про такий випадок. Якось приїхав до мене хлопець із Кам’янця-Подільського і запитав, чи не потрібні нам австрійські килими. Кажу, що треба спершу на них подивитися. І тут він виймає два килими з мішка для картоплі. Коли я глянув на них, в мене аж руки затремтіли. Це була бруксельська мануфактура 1560-х років – речі світового значення! Виявилося, що дід хлопця привіз їх з австрійської війни. Спершу вони висіли за ліжком у помешканні цієї родини, коли ж геть зносилися, їх хотіли викинути, а юнак подумав, що, можливо, вони кому згодяться. Тоді музеї обласного значення могли купувати якісь раритети, однак на суму не більш як 300 рублів. Я й кажу йому про це. Хлопець погодився – і ми придбали в нього ці два килими по 300 рублів. Тепер вартість одного такого виробу сягає 30 мільйонів доларів! До речі, один килим із такої серії висить у Парижі в музеї муніципалітету.
Подібних випадків було чимало, однак у мене ніколи навіть думки не виникало щось залишити собі – все віддавав у музеї. Понад те, навіть коли мені щось вартісне дарують, теж несу до музею (сміється).
– Борисе Григоровичу, попри похилий вік, Ви надалі берете активну участь у розкопках, їздите в експедиції. Де черпаєте сили?
– Востаннє був у відпустці ще 1964 року. Зізнаюся, що вже трошки втомився. Але скажу вам по правді, мені допомагає злість. Коли я бачу, як усе нищиться, я стаю неймовірно злим – і беруся до праці.
– Коли було складніше працювати – в радянський час чи тепер?
– Тоді мене ніхто не чіпав. Коли за Союзу їздив і збирав старовину, то завжди в кишенях носив два папірці: на одному була записана цитата Леніна: «Мистецтво належить народу», а на іншому цитата Гітлера: «Аби знищити народ, треба знищити його спадщину». У наш час ці фрази ні на кого не справляють враження. Українці самі нищать свою історію. І від того дуже боляче.
– Невже за часів незалежності нашої держави ми більше втратили, ніж зберегли?
– У радянські часи я відновлював Олеський замок упродовж п’яти років. Пригадую, тоді постала проблема, як його відкрити, адже тодішня влада нічого не знала про таку мою діяльність. А тепер усе дозволено, але, як завжди, бракує коштів. Це наша вічна проблема. Приміром, Золочівський замок реставруємо впродовж 24 років, Підгорецький – 12 років. І ніяк не можемо довести все це до ладу. Тим паче, що такі роботи тримаються лише на підтримці меценатів. Наприклад, велику лепту у відбудову Золочівського замку вніс народний депутат України Петро Писарчук.
А те, що в часи незалежності в Україні масово горять дерев’яні церкви… Якщо в «совковий» період їх згоріло три, то за минулі двадцять років – понад п’ятдесят! Ми чомусь не можемо зрозуміти, що дерев’яний храм – це суто українська святиня. У Норвегії такі церкви залишилися ще з ХІІІ століття. Їх там бережуть як зіницю ока. А в нас є лише кілька таких споруд XVIст., та й ті мало не щороку зазнають пошкоджень. Ніхто про них не дбає, і це прикро. Аби залишитися нацією, ми повинні розуміти, що наше найбільше надбання – це культурна спадщина. Без неї жоден народ не має майбутнього.
– Успіхів Вам!
