Він мріяв бути живописцем, а став ковалем. І все життя вдячний за це долі. Тепер ковальство – справа його життя. Саме за цією працею він почувається вільним і незалежним. Коваль від Бога, заслужений художник України Олег Боньковський першим почав відроджувати ковальське мистецтво у Львові.
Ковані вироби майстра прикрашають будівлі не лише в Україні, а й за кордоном. Він удостоєний багатьох нагород і премій, але вважає, що найбільша нагорода – це здоров’я. Для Олега Боньковського бути успішним означає не зраджувати своїм принципам та понад усе любити свою справу.
«Процес роботи залежить тільки від мене»
– Пане Олегу, розкажіть, чим Вас захопила ковальська справа.
– Я ніколи не думав, що стану ковалем, адже хотів бути живописцем. Закінчив Інститут прикладного мистецтва, за фахом я – художник по склі. Починав як живописець, робив персональні виставки. Але у радянські часи була своя ідеологія. Пригадую, після однієї моєї виставки до мене підійшли «доброзичливці» та спитали: «Невже Ви не бачите світлого соціалістичного майбутнього? Чому картини сумні?»
Після закінчення інституту брався за будь-яку роботу, бо треба було виживати. З ковальством доля мене звела, коли працював на Художньо-виробничому комбінаті. Тоді ми виконували роботи в одному з ресторанів Нового Роздолу, і там потрібно було зробити решітки. Я взявся за цю роботу, відвідав декілька кузень, подивився, як це робиться, – і захопився цією справою! Вогонь, який палає, кусок заліза, що під вправними руками стає витвором мистецтва – все це породило любов до професії.
У кузні почуваюся незалежним, бо весь процес роботи залежить тільки від мене. Добрий ремісник завжди знайде золоту середину: треба вміти легко та водночас швидко і влучно вдарити по металу, так економите час та енергію. Бо коли прикладаєш надмірну силу, то виріб можна пошкодити. Необхідні влучність і техніка, відпрацьована роками. Хороший майстер має відточені рухи, бо коли думаєш, куди вдарити, то ти – новачок.
– Сьогодні ковальство – прибуткова справа?
– Я вдячний долі, що вона повела мене саме цим шляхом. Адже моє захоплення ковальством було випадковим. Воно стоїть на межі між високим ремеслом і мистецтвом. У давнину ковалі були представниками середнього класу. Традиційно ковальство поділялося на сільське і міське. Сільські майстри переважно займалися реманентом, міські – художнім металом: кували брами, решітки тощо. У місті ковалі жили доволі непогано, а сільські не були заможними. Приміром, ми не знаходимо матеріалів, що Іван Франко походив із багатої родини. Навпаки, з бідної, бо був сином коваля. Сільський коваль не міг мати статків, бо громада була небагатою. Йому помагали землю обробити, могли принести якісь продукти чи домашню птицю... У наш час ковальство теж не є прибутковим – це радше справа виживання.
Серед ковалів були і жінки
– Пане Олегу, Ви – доцент кафедри художнього металу Львівської академії мистецтв. Чого прагнете навчити своїх студентів?
– Торік до нас поступили четверо хлопців і вісім дівчат. Дівчата стають ювелірами, бо у нас є спецкурс із ювелірної справи. Переконаний, що жоден виклад не навчить студента вправно кувати. Для цього потрібно вдосконалюватися все життя. Хоча азів професії ми, звісно, навчаємо.
– Невже ковальством можуть займатися і жінки, адже це важка праця?
– Жінок-ковалів було і є багато. За кордоном це переважно сімейний бізнес. Батько завжди привчав сина до ремесла, а коли в сім’ї була лише донька, то її вчив. Там ковальську справу оцінюють доволі високо, тому до неї не беруть сторонніх помічників, а лише своїх. Відтак часто бувало, що і діти, і дружини допомагали господареві у роботі. У нас теж так заведено. Тим більше, що є такі роботи у ковальстві, з якими жінка легко впорається.
– А діти теж пішли Вашими стопами?
– У мене двоє синів – Данило та Максим. Вони – близнюки, але вибрали різні професії. Данило займається ковальством, а Максим обрав комп’ютерну графіку.
Фізична праця не втомлює, а загартовує
– А що саме приносить Вам задоволення від праці?
– І процес, і результат. Люблю творити авторські роботи, ніколи нікого не копіюю. Щодня працюю в кузні, а найбільше втомлююся в неділю, бо сиджу без діла (усміхається). У кузні я сам керую процесом. У кожен виріб вкладаю душу. На мою думку, фізична праця не втомлює, а загартовує. Буває, що після довгих вихідних мене магнітом тягне до кузні. Все життя не сидиться на місці…
– Робота над виробом займає багато часу?
– Спочатку створюю загальну концепцію проекту, а вже потім працюю над оригінальними деталями. Перша моя робота – брама кафе «Арарат» на вулиці Вірменській. Також викував браму й люстри до Музею історії релігії. Недалеко музею «Арсенал» стоїть кована дошка для оголошень. Для ресторану-кафе «Хорс» зробив серію бра на тему слов’янської міфології – тут і Ярило, і Сварог, і Перун… Багато робіт «закриті» у приватних будинках.
– Які риси характеру допомогли Вам стати хорошим майстром?
– Характер формується в дитинстві. Якщо воно босоноге і важке, тоді він і загартовується. Я завжди багато працював і покладався тільки на себе. Мені допомагає правило «під лежачий камінь вода не тече». Тобто щоби чогось досягти, треба багато працювати.
Тепер є багато так званих «митців» у будь-якій галузі, які мають безліч звань і вважають себе успішними. Але я завжди кажу – ви поїдьте в Америку, і цікаво, чи там зможете підтвердити свої звання. Я неодноразово працював у США і бачив, як там важко працювати. Пригадую, ми приїжджали на роботу на шосту годину ранку і трудилися вісім годин. А в нас люди звикли приходити о дев’ятій-десятій, потім ще годину пити каву, а вже тоді беруться до своїх обов’язків. Якби ми працювали так, як це роблять люди за кордоном, то, може, і в Україні усе було б по-іншому. Хоча, водночас, наші можновладці провадять таку політику, що людина просто не зацікавлена робити щось більше. Держава не стимулює нас до розвитку. На мою думку, ми в безвихідному середовищі: «якщо ти в болоті, то ні на човні його не переплисти, ні вплав, – все одно потонеш». У нас чиновникові легше взяти хабар і закупити китайську гречку, ніж подумати над тим, як допомогти українським фермерам розвивати сільське господарство. І в цьому наша біда.
– Пане Олегу, поділіться з нашими читачами своїм секретом успіху.
– Переконаний, що успішна та людина, яка відбулася як особистість. Найбільший успіх для мене – не зраджувати своїм принципам і любити свою справу. А найкраща нагорода – міцне здоров’я.
Досьє:
Олег Боньковський народився 2 листопада 1943 року у селі Вовковиї Рівненської області. Закінчив Львівський державний інститут прикладного мистецтва (1968 р.). Працює в галузі декоративного мистецтва (метал). Найвідоміші твори: «Коровай» (1986 р.), «Дай і огню» (1986 р.), «Орнаментальна музика Карпат» (2000 р.), «Вітер» (2001 р.). Член Національної спілки художників України (1984 р.). Заслужений художник України (2001 р.).
