Усе життя він присвятив мистецтву. Для нього театр – це живе спілкування з глядачами. Наш герой – художній керівник, режисер-постановник Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької, народний артист України, актор від Бога Федір Стригун. Він зажди відвертий – і на сцені, й у житті, не терпить фальші та щасливий, коли глядачі на його виставах переживають катарсис.
«На сцені живу зовсім іншим життям»
– Федоре Миколайовичу, звідки у Вас така любов до театру?
– Мабуть, Господь Бог щось вложив, та й батьки. Мама і тато гарно співали, були сільськими музикантами. Нам, дітям, прищепили любов до пісні. Я зростав, коли у кожному українському селі ще були свої традиції, обряди.
Тоді, у післявоєнні роки, до нас у село щотижня приїздила так звана «кінопередвижка», і все село йшло дивитися кіно. Мене воно вразило. Я завжди тягнувся до мистецтва, тому після школи вирішив поступати у театральний. Учився на курсі прекрасного педагога Володимира Олександровича Неллі. Після навчання поїхав працювати у Запоріжжя, бо дуже хотів потрапити на Хортицю. Згодом разом із дружиною Таїсією Литвиненко переїхав до Львова. Саме тут я зіграв кращі свої ролі й ось уже почав свій 51-й сезон.
– Яка роль Вам найбільше запам’яталася?
– Я зіграв понад 150 ролей, у тім числі Отелло, Богдана Хмельницького, Данила Галицького, Івана Мазепу, Павла Полуботка, Андрія Шептицького... Мої ролі – це мої діти, бо я їх прожив, пережив у собі.
Мої вистави завжди добрі, у них немає зла – і люди люблять їх дивитися, бо там засіяне добро моїм серцем, любов’ю до людей. І це повинно домінувати у митця.
– Ви багато років на сцені. Тепер буває хвилювання перед виставою?
– Хвилююся, поки не вийду на сцену. Коли я на сцені, то живу зовсім іншим життям. Попри те, завжди є хвилювання – персонажем, якого граєш, який глядач буде, тими проблемами, які є у виставі.
Люблю театр понад усі жанри. Люблю театр навіть більше, ніж кіно, бо кіно – зафіксована штука: зняли – і це вже на віки. А у театрі граєш одну виставу щоразу по-іншому, по-новому. Театр – це живе спілкування з глядачами. Від нього отримую особливе задоволення, бо це – живе мистецтво. Колись мене запитав Іван Миколайчук: «Як же ти можеш грати одну і ту ж виставу сто чи двісті разів? Не набридає?» Мені це ніколи не набридає, бо щоразу один і той же персонаж переживаю з новим настроєм. Це жива творчість на сцені, бо вдруге такої вистави ніхто вже не побачить. У театрі завжди є ексклюзив. Навіть якщо ти десять разів дивитимешся одну і ту ж виставу, вони всі різні. І роль теж. Нічого не міг би іншого в житті робити, як тільки займатися мистецтвом. Я народжений для театру і цим живу. Це моє життя, я молюся за театр. І дуже люблю людей, які люблять театр.
– Для актора дуже важливим є талант. Але чи можна цієї професії просто навчитися?
– Не можна, бо треба мати, крім таланту від Бога, ще відчуття правди, розуміння. А ще необхідно бути громадянином. Навчити актора можна, якщо в нього є задатки – зовнішність, голос, фактура, пластика. Саме тому в наші ВНЗ за блатом поступити не можна, бо жоден педагог не братиме бездарного студента. У нашій професії не сховаєшся, тут усе видно – навпаки, на показ треба показувати…
– А заздрість серед акторів буває?
– Це завжди є і буде. Але все залежить від рівня таланту. Талановита людина ніколи нікому не заздритиме. Необхідне терпіння. До речі, на амбіції хворіють люди бездарні. Талановиті – ніколи. Амбіції – це смертний гріх, це гординя. Для актора більшого не треба, як служити людям. А в якому місті ти не працював би, глядач скрізь однаковий – чи то у Львові, чи то у Петербурзі.
«Якось я вигнав із вистави весь балкон»
– Що саме театр дає суспільству?
– Люди приходять у театр, щоби відпочити, щоби пізнати себе, подивитися на конфлікти. Театральні глядачі дуже люблять сучасні п’єси, де показують сучасні проблеми. А ще люблять правду на сцені. І коли впізнають себе в персонажі й бачать смішну ситуацію, починають сміятися. Ось чому вистави на сучасну тему мають великий успіх.
– Сучасна молодь цікавиться театром?
– Дуже цікавиться. Все залежить від рівня культури, від виховання. Також важливо, в який театр для дітей потрапить та чи інша дитина вперше. Якщо побачить погану виставу і їй театр не сподобається, то вдруге нізащо не піде. Але коли вистава зацікавить, то прийде знову. Ось чому кажуть, що дитячі вистави повинні бути кращі, ніж дорослі, – діти мають полюбили театр.
Мистецтво належить шляхетним, розумним, ученим, оптимістичним людям – і тим, які бачать перспективу і тягнуться до неї. Це головне. Є таке судження, що лише 3% населення – театрали. А от поп-музику слухають усі, для цього багато мізків не треба. Хоча я не проти поп-музики, не проти шоу. Я взагалі вважаю, що не потрібно нічого забороняти. Треба, щоби глупість було видно! Нехай усі вибирають те, що пасує їм у міру їхньої зіпсутості або їхнього інтелекту. Нехай будуть секс-шопи, стриптизи... Я не забороняв би ні горілки, ні тютюну, ні наркотиків – я їх продавав би! А якщо ти дурний, то тобі туди й дорога: кури скільки хочеш, ковтай що хочеш, пий що хочеш. Навіщо нам витрачати час на дебіла? Нормальної людини з нього однаково не буде! Це моя позиція.
Я дуже люблю людей, які приходять у театр, я готовий на них молитися. Але якщо хтось погано поводиться у залі чи комусь заважає, то підходжу і кажу: «Вам нічого що тут робити з вашими мізками, ідіть звідси…»
– Справді можете так сказати глядачеві?
– Так, я можу зупинити виставу і сказати це! Якось я вивів із залу весь другий балкон. Це було на «Мазепі». Зупинив виставу і сказав: «Вам це не цікаво, ви прийшли не туди, куди вам треба – тому вийдіть». І люди покинули свої місця.
«Влада калічить, бо в нас низька культура»
– Федоре Миколайовичу, а які риси характеру допомогли Вам у житті й у професії?
– Мені допомогла любов до людей, до родини, до землі, до жінки, до дітей. Любов – це почуття животворяще. Ненависть до доброго не приводить, заздрість до доброго не призводить. Має бути любов до професії, до колег, до персонажів. Найбільше, що я ціную, то це любов. Там, де є фальш, там завжди є недовір’я, брехня, трагедія.
Коли любитимете професію, вона вам віддячить, хоча буде дуже важко. Треба прожити життя з любов’ю, з сумлінням, з честю. Спокус дуже багато. І ту людину цінують, яка вміє ці спокуси від себе відігнати, опиратися їм, щоби зберегти себе, свою душу.
Нині найстрашніше в суспільстві – це втрата совісті та сумління. Гроші – на першому місці. Не заперечую, вони потрібні, щоби жити, але має бути якась межа. Влада у нас усе розікрала, на офшори кинула, і сама там живе. Я їх усіх вигнав би з України – нехай би там жили, на чужині, нікого не пустив би назад. Або інший варіант: я їх усіх посадив би в якусь яму, годував тільки оселедцями, а води не давав. І казав: «Поки не повернеш гроші в Україну, води не отримаєш».
– А може, ми заслуговуємо влади, яку маємо?
– Навіть чесного чоловіка вибираєш – а він стає зовсім іншим. Влада калічить, бо в нас низька культура. Я влади взагалі не визнаю. Не люблю її. Бо поки влада думатиме про себе, а не про людей, її немає за що шанувати. Влада повинна нам служити – а хоче нами командувати. Я не хочу, щоби мною керували!
Знаю одне: більше не з’їси, більше не зносиш. Має вистачити на те, щоби сім’ю забезпечити, – і все. Гроші потрібні, але людину цінують не за них, а за справи, за ставлення до свого народу, до своєї країни. Я щасливий, коли поставлю хорошу виставу. І мені дуже боляче, коли щось не вдається чи у мене, чи у колег.
– Федоре Миколайовичу, що для Вас означає успіх?
– Успіх – коли люди йдуть на виставу, немов до церкви; коли в них катарсис відбувається; коли вони конфліктують зі мною на сцені, не згодні зі мною, а я їх повинен переконувати в чомусь. Тоді отримаю великий кайф. Люблю грати негативні ролі. Театр – це провокація, це діалог, бо в основі лежить дія слова.
