Він мріяв виступати на сцені й планував для себе зовсім інше життя… Але доля розпорядилася по-іншому – і тепер він вдячний їй за це. Наш сьогоднішній герой – директор Оперного театру Тадей Едер – як ніхто розуміє життя митця. Оперні співаки для нього – немов діти. У директора не буває вихідних, а двері його кабінету щодня відчинені. А ще він завжди дотримується правила, якого його навчила мати: «Я – для людей, а не люди для мене».
«Багато років працюю в дитячому садочку»
– Тадею Олександровичу, знаю, що Ви мріяли стати артистом...
– Планував для себе інше життя. Хотів бути на сцені й готувався до цього – закінчив вокальний відділення в музичному училищі. Але крім голосу, в опері потрібне ще щось, бо це не театр. В оперу ходять не на вистави, а на виконавця. Можна сто разів слухати «Аїду», а приїде Паваротті – і підемо сто перший. Опера – це специфічний вид мистецтва, тут усе залежить від голосу. Якщо у людини бас, то на сцені він – дід, навіть якщо йому вісімнадцять. І навпаки: навіть сімдесятилітній тенор на сцені – герой-коханець. Так розписані партії. Відтак якщо у тебе тенор, то треба мати феноменальний голос, щоби публіка заплющила очі на зовнішність. Крім того, у театрі важливий зріст. Я завжди казав: «Я в жизни много потерял из-за того, что ростом мал» (усміхається).
– Але ставитеся до цього з гумором...
– Це доля. І ніяк інакше.
– Однак Ви задоволені, що все так склалося?
– Тішуся, що якби не мав першого, то не мав би й другого. Знаю життя митця зсередини, його проблеми: сценічні, творчі, його бачення, його філософію... Із цими людьми не можна розмовляти з позиції сили, бо вони вразливі, як маленькі діти. Можу сказати, що я багато років працюю в дитячому садочку.
– Ви, напевно, дуже хороший «вихователь»?
– Не знаю, це не мені судити. Розкажу вам прекрасний вірш, який окреслює все моє життя: «Не дай вам Бог хоть раз взойти на сцену с той стороны, где дверь – служебный вход! Там все имеет собственную цену, там все не так і все наоборот. Как мы любили кости мыть артистам за водку і за низкую мораль, и в личной жизнь, мол, у них нечисто, и часто, мол, спиваются, – а жаль. Как вам не стыдно! Уберите лапы, не смейте лгать і верить тем, кто лгал, а тихо встаньте, встаньте и снимите шляпы пред теми, кто сегодня вас так развлекал...»
«Оренда Оперного – 50 тисяч. Але ніхто їх не дає!»
– Тадею Олександровичу, держава підтримує оперне мистецтво?
– У нас держава до мистецтва, на превеликий жаль, ставиться неадекватно. Досі немає відповідних законів про культуру, театр, меценатство. Зате залишилося з радянських часів таке явище, як звання – «народний-заслужений-прислужений». Ніде в світі такого немає! Крім того, у нас «народні» всі співаки – оперні й естрадні. Але ставити їх на один щабель – злочин!
– Ви є депутатом міської ради. Що спонукало зайнятися депутатською діяльністю?
– Я туди не просився. Взагалі, у житті не просився на жодну посаду – мене кликали. Напевно, так написано на роду. Скажу вам, що у нашому житті не буває випадковостей, а тільки закономірність. Це люди придумали страшне слово «випадково». Маю кредо, за яким живу: «Я – для людей, а не люди для мене». Так мене навчила мама.
– Знаю, що Ви не дуже любите здавати приміщення Оперного в оренду співакам, під конкурси…
– Життя диктує правила гри. Є фінансова скрута, яку мусимо прикривати. Іміджу театру воно, звісно, не додає. Ви можете уявити, щоби Алла Пугачова співала на сцені Большого театру? Ні, звісно. А у Львові немає іншого приміщення, тож усі хочуть справляти ювілеї і виступати в Оперному театрі. Але ніхто не має грошей – усі хочуть орендувати зал на пільгових умовах.
Розумієте, ми підпорядковуємося Києву, він дає нам план, згідно з яким повинно бути 230 вистав у рік. Це, звісно, забагато. Адже якщо відкинути вихідні та святкові дні, то часу обмаль. А коли віддаю в оренду зал, то мені цей день не рахується. У нас є вистави, які дають більш ніж 60 тисяч гривень збору, а наша державна оренда – 50 тисяч. Покажіть мені, хто нам дав 50 тисяч за минулі роки? Ніхто! Водночас квитки на концерти коштують і 1200 гривень, а за оренду платити ніхто не хоче.
«Я працюю за контрактом. Решта – на ставці»
– Тадею Олександровичу, а чим відрізняється життя наших оперних співаків від закордонних?
– Законом. Немає в Європі оперного театру, де я не був би. Нещодавно повернувся з Франції, був у Лондоні, збираюся у Варшавську оперу. Кожен театр – це індивідуум, як людина, але всі вони мають спільні закони. Артист – для глядачів. А якщо він вважає, що люди прийшли до нього, а не він до них, то це вже не артист. Також в акторів часто буває і чорна заздрість, і дріб’язкова ревність. Без цього актор – не актор.
– Скільки часу треба попрацювати в театрі, щоби стати солістом?
– Можна один день поспівати – і стати солістом, а можна все життя пропрацювати – і не бути. Необхідний Божий дар. Не можна з глини зробити діамант – його можна тільки відчистити, довести до довершеності. Але не кожен камінь стає діамантом. Так і голос. У мене був такий випадок – зателефонували «згори» і сказали: «Знаєте, пане директоре, є така співачка, візьміть її». Добре, ми її послухаємо, кажу. А де вона співала, – запитую. «Та в нас на весіллі». Що тут ще скажеш…
– Тобто «за блатом» у Оперний потрапити неможливо?
– Уся біда в тім, що людина себе не чує збоку, тому і пхається! Але ми таких не беремо. У цілому світів є контрактна система для артиста. До речі, я все життя працюю за контрактом, однак всі решта в театрі – на ставці. Я завжди казав, що артистові треба платити за виступ, ввести контрактну систему, ліквідувати звання. Пригадую, на одних зборах на такі мої заклики голова профспілки працівників культури України каже: «Знаємо ми таких директорів! Якщо актриса з ним не переспить, то він з нею контракт не підпише». Я їй тоді відповів: «Якщо я напишу, що співає, приміром, Іванова і на її виступ за півмісяця будуть продані всі квитки, то я однозначно підпишу з нею контракт. А якщо вона бездара і пройде в театр за блатом, а глядачі виходитимуть із зали під час вистави, то таких мені не треба, бо як я буду дивитися тим людям у вічі?»
– Кого з європейських співаків Ви хотіли б запросити виступити у Львівській опері?
– Я запросив би півсвіту до нас – і вони приїхали б. Але які гроші їм заплачу? Найменший виступ європейського соліста коштує 15 тисяч євро. Де я візьму такі кошти? А меценатства у нас немає. І все.
«Мойсей» – наша візитівка
– Знаю, що оперу «Мойсей» благословив Папа Римський Іван Павло ІІ...
– Це наша візитівка. І не тому, що цю оперу написав львів’янин Скорик. Тема Мойсея є і буде актуальною для людей землі. 2000 року в Римі був анклав, і туди їхав наш Блаженнійший Любомир Гузар. Я написав листа і передав Папі. До речі, ми – єдиний театр у світі, якому на виставу дав гроші Ватикан. Пригадую, тоді німецькі кардинали виступили проти Папи з цього приводу. Але головним були не гроші, а благословення. Я мав честь потім бачитися з Папою, коли він був із візитом у Львові. Тоді він сказав мені одне речення, яке стало ще одним моїм кредо: «Шануй і поважай те, що маєш, і ніколи не жалкуй за тим, чого в тебе немає».
– А які риси характеру допомогли Вам у житті та в професії?
– Любов до життя і людей.
– Тадею Олександровичу, про що мрієте?
– Щоби ми жили за європейськими законами: не тільки в мистецтві, а й у житті. Якби в нас було так, як за кордоном, то ми не привозили б яблука з Польщі, а гречку – з Китаю. Мати все – і не мати нічого... У нас наймелодійніша мова. Українська й італійська мови дуже схожі, але італійці мають усе, а українці – нічого. Італія не має стільки чорноземів і корисних копалин, як Україна, але ми чомусь туди їдемо працювати. Яка нація в світі має слова в гімні: «Боже, нам єдність подай»? І цим усе сказано. Скільки маємо конфесій, політичних партій – і всі борються за Україну. Тільки за яку: за свою особисту – так, але не за вашу і не за нашу. Це наша біда.
