Йожеф Сабо – один із не багатьох особистостей в українському футболі, який сповна реалізував себе як гравець і зумів здобути чималий авторитет як тренер. Знаменитий півзахисник «Динамо» та збірної СРСР 1960-1970-х років у 1990-х як наставник зумів закласти фундамент відомому поколінню «динамівців» кінця ХХ століття. Саме під його орудою українська збірна почала серйозно заявляти про себе на міжнародній арені.
Тож сьогодні саме Йожеф Йожефович розмірковує на тему, що ми отримаємо від проведення Євро-2012 та аналізує ситуацію в українській збірній.
– Йожефе Йожефовичу, ще жодного разу Східна та й Центральна Європа не приймали великого футбольного турніру. Чи могли Ви припустити, що першопрохідцем стане саме Україна?
– Щиро кажучи, я завжди сподівався, що наша держава рано чи пізно отримає право приймати турнір такого рівня. Складно перебільшити значення подібних змагань – це величезне свято не лише для вболівальників, а й для кожного українця. Бачили б ви, що тепер діється в Києві! Місто просто перевернули, готуючись до турніру. Так, це створює певні незручності. Наприклад, сьогодні я довго стояв у дорожньому «корку», але, як на мене, чемпіонат Європи того вартує. Є речі, заради яких можна трохи і потерпіти. Адже якби не Євро-2012, то невідомо, коли у столиці взялися б за дороги, не кажучи вже про реконструкцію «Олімпійського».
– Завдяки чому, на Вашу думку, УЄФА повірила, що Україна зможе провести такий масштабний турнір, як чемпіонат Європи?
– Думаю, не останню роль у цьому зіграло те, що ми маємо такі команди, як «Динамо», «Шахтар», «Металіст», котрі добре знані у футбольному світі. Врешті, наша збірна непогано виступила на ЧС-2006. Це свідчення того, що футбол у нас не є на периферії, ми маємо певну вагу на футбольній арені Європи. Ну й наше керівництво все-таки попрацювали непогано, щоби схилити УЄФА на свій бік.
– Уже тепер ми починаємо відчувати велику прогалину в розвитку дитячого та юнацького футболу в Україні. Чи може Євро-2012 підштовхнути й урядовців, і футбольних чиновників до того, аби цьому питанню приділяти більше уваги?
– Іздитячим футболом у нас справді величезні проблеми. У межах своєї роботи із ФФУ я багато стежу за юніорськими командами і розумію, що стан їх справ близький до катастрофи. Усі клуби мали б займатися розвитком своїх дитячих і юнацьких шкіл, але, виявляється, що президентам команд просто не до цього. Вони не шукають кваліфікованих тренерів, які мають ліцензії А, В, платять наставникам мізерні зарплати. Дітей мають тренувати фахівці, які можуть показати бодай базові речі – як приймати м’яч, пасувати тощо. Ви не повірите, але представники команд від 16-ти до 19 років не знають елементарного, не мають найпростішої технічної основи як потрібно працювати з м’ячем. А таких речей вчаться саме в дитячому і юнацькому віці, а не тоді, коли гравець починає виступати в команді Вищої ліги.
Сподіваюся, що Євро-2012 зможе стати бодай невеликим поштовхом до того, що на дитячий футбол звернуть увагу. Але, щиро кажучи, не надто в це вірю. Поки наші олігархи, які раптом вирішили стати великими футбольними президентами, не вкладатимуть гроші у дитячі та юнацькі школи, наш футбол котитиметься у прірву. Має бути програма розвитку таких шкіл, як це є в «Барселоні», «Аяксі», де виховують дуже сильних виконавців, які потім стають головними гравцями у цих клубах.
А від Євро-2012 передусім отримають вигоду власники ресторанів, готелів – одне слово, ті сфери, які обслуговуватимуть туристів. А от дитячий футбол… навряд чи.
– Якщо продовжити тему молоді – чому «срібне» покоління молодіжного чемпіонату Європи-2006 так і не змогло сповна реалізувати себе у головній збірній? Така сама доля, видається, очікує і гравців нинішньої «молодіжки», яка провалила Євро-2011, хоча ще навесні про них говорили заледве як не про останню надію на значне підсилення національної команди.
– Так, ми вірили, що молоде покоління справді стане свіжою кров’ю для збірної. Бодай ті гравці, чиї імена останнім часом були на слуху: Ракицький, Ярмоленко, Коноплянка. Але вони банально зупинилися в рості, перестали розвиватися. Значною мірою у цьому винуваті президенти їхніх клубів, які зарахували хлопців до рангу «зірок», встановили їм величезні зарплати. От ті й заспокоїлися. Ми поспішили, коли назвали їх головною перспективою для збірної. Молодіжний чемпіонат Європи у червні показав, чого вони справді вартують. От багато говорили, що деякі клуби готові заплатити за Коноплянку 50 млн доларів, але тепер буде за щастя, якщо за нього хтось викладе бодай 5 мільйонів.
Те саме стосується і «зірок» «молодіжки» зразка 2006 року. Ті ж Алієв і Мілевський добре виглядають у чемпіонаті України, але на рівні збірної з’ясовується, що насправді не такі вони вже й майстри. Невже ви думаєте, що якби на Заході справді цікавилися Мілевським, то клуб не вів би перемовин про його перехід? Але ж переговорів нема!
Олег Блохін у дуже складному становищі – він досі шукає, кого можна долучити у збірну. Такі люди не знаходяться, тому й маємо постійну зміну складу, експерименти. Хоча менш ніж за рік до початку турніру такі речі робити запізно. Але в Олега Володимировича немає іншого вибору, він не має з кого будувати команду. Саме тому Блохін зробив абсолютно правильну і чесну заяву: перемогти на чемпіонаті Європи українцям не вдасться. Адже пообіцяти протилежне означало б обдурити і себе, і людей. Ми ж не маємо правого та лівого півзахисників, центрального нападника!
– Можливо, проблеми у збірній є ще й тому, що сьогодні жоден із українських клубів – ні «Динамо», ні «Шахтар» – не є базовим для збірної, хоча традиційно в нас національна команда будувалася на основі одного клубу та доповнювалася найяскравішими представниками інших команд? Нині ж збірна нагадує варіант «зі світу по нитці»…
– Формувати збірну на базі одного клубу значно краще. Так роблять у багатьох країнах. В Іспанії, знаємо, основа збірної – це «Барселона», ну і ще, мабуть, «Реал». Коли я працював у національній команді, мене тішило, що є клуб, з якого можна формувати кістяк збірної. Тоді головними «збірниками» були «динамівці», яких доповнювали кілька гравців «Шахтаря» й інших клубів. Збірна отримувала вже зіграний колектив, можна було легко відстежувати, хто з виконавців у якій фізичній формі перебуває. А головне, тоді у футболістів справді було величезне бажання виступати за збірну. А зараз… Я не бачу ядра збірної – його немає.
– Свого часу Вас характеризували як півзахисника, що чудово орієнтується у будь-якій ситуації, уміє добре відпрацьовувати і при створенні атаки та встигає повертатися у захисні редути. Чи можна сьогодні таке сказати про когось із представників середньої лінії в сучасній збірній?
– На жаль, в українській збірній лінія півзахисту не є вельми сильною, хоча саме від середньої ланки залежить гра команди. Ми маємо кілька непоганих виконавців, але вони не є універсальними півзахисниками. Анатолій Тимощук уміє добре працювати у відборі, але створення атаки – не його «фішка», у цьому компоненті він не надто сильний. Олександр Алієв – гравець середнього рівня. Так, він непоганий на вільних ударах, такий собі «вільний художник», має гарно поставлений удар, але геть не вміє відбирати м’яча. І якщо добре подумати, хто в нас ще є у півзахисті? Калініченко, Назаренко? Ні, я не бачу хороших перспектив у середній лінії збірної.
– Ну і наостанок, які матчі Євро-2012 Ви передусім хотіли б переглянути безпосередньо на стадіоні?
– Не буду лукавити, я не проти побувати на всіх іграх чемпіонату, адже кожна з них має бути цікавою. Оскільки це неможливо, то планую відвідати бодай усі матчі, які відбудуться в Києві. За можливості піду на ще кілька ігор в інших містах, імовірно, й у Львові.
