У середині вересня головний тренер львівських «Карпат» Олег Кононов відзначив своєрідний ювілей – 100 матчів, проведених у чемпіонаті України. За цим показником він є другим серед усіх тренерів-легіонерів, які працювали в нашому краї. Більше тільки у наставника донецького «Шахтаря» Мірчі Луческу, в якого на рахунку вже понад 220 поєдинків. На третій позиції – екс-тренер донецького «Металурга» болгарин Ніколай Костов – 84 гри, за ним «динамівець» Юрій Сьомін, чий показник в українській першості наближається до позначки у 90 поєдинків.
Сто матчів – це три повні чемпіонати і десять поєдинків четвертого сезону. Саме цю цифру можна вважати своєрідним лакмусовим папірцем діяльності тренерів-легіонерів в українському футболі. Попри те, що за минулі 15 років свої сили на тренерському поприщі в Україні випробували майже два десятки іноземних наставників, як показує статистика, лише двоє зуміли сягнути і перейти межу ста матчів, інші ж виявилися короткочасними візитерами в наші краї. Це попри те, що традиційно їх запрошували в клуби для звершення великих завдань, траплялися серед них справді імениті люди. Чому ж їхня діяльність була такою недовгою?
Ні кількістю, ні якістю...
Звісно, роботу тренерів-легіонерів можна судити за принципом «візьмемо не кількістю проведених ігор, а якістю їх виконання». Але наразі ні те, ні те не вражає. Наприклад, співвідношення результатів у Олега Кононова такі: 35 перемог, 34 нічиї, 31 поразка. Навряд чи такі показники можна вважати фантастичними – хіба що у порівнянні з досягненнями інших іноземних наставників. За нечастими винятками, вони затримувалися в Україні «аж» на один сезон, далі ж їм або показували на двері, або ж вони забиралися за власним бажанням.
Можна довго дискутувати на тему, що за рік досягнути бажаного складно, тому в короткій роботі тренерів винуваті президенти, які хочуть результату вже і негайно, а не отримавши бажаного, шукають нову кандидатуру для виконання цієї захцянки. Але можна задуматися й над тим, а чи не стає Україна таким собі перевалочним пунктом для легіонерів, які приїжджають сюди підзаробити грошенят, а потім розвести руками: «Ну не змогли ми – не змогли та й не зможемо». Напевно, й перша, й друга думки мають під собою правдиву основу. Особливо, якщо переглянути тренерські ротації деяких клубів.
Найпоказовіший приклад – донецький «Металург», де на довгі роки забули про існування українських фахівців. Перелік вражає: дев’ять іноземних наставників за вісім років! Очевидно, що така плинність кадрів дратує і вболівальників, і… вітчизняних тренерів. І їхнє обурення можна зрозуміти: в українські клуби запрошують будь-кого, тільки б паспорт був іноземний. А результату – жодного!
Попри сумнівні показники гостей з-за кордону, за минулі роки на іноземних фахівців перейшли всі лідери українського футболу, окрім харківського «Металіста», який, однак, українське громадянство Мирона Маркевича сповна компенсує придбанням футболістів-легіонерів. Прийнятними (а в наших реаліях навіть визначними) результатами наразі може похвалитися тільки Мірча Луческу – перемога в Кубку УЄФА, півфінал Ліги чемпіонів і кількарічна переможна хода в першості України. Інші ж…
Головним збурювачем громадської футбольної думки нині є дніпропетровський «Дніпро» та його головний наставник Хуанде Рамос. Символічно, що 1936 року саме дніпропетровська місцева команда стала першою на теренах нашої країни, яку очолив іноземець – французький футболіст і тренер угорського походження Жуль Лімбек. Урешті в часи незалежності «Дніпро» знову відзначився, коли у сезоні 1995/96 узяв до керма першого «заробітчанина» із західного світу – німця Бернда Штанге. Робота була короткотривалою і не вельми плідною – як, зрештою, і в його послідовників в Україні.
На заробітки з Іспанії?
Хуанде Рамос підписав контракт із «Дніпром» у жовтні 2010-го одразу на чотири сезони. Зарплата, кажуть, – казкова у наших реаліях: три мільйони євро на рік. Розпочав свою діяльність іспанець з обіцянки принести на береги Дніпра гучні перемоги, успішні виступи в єврокубках. Але...
Варто лишень подивитися на турнірну таблицю української Прем’єр-ліги, щоби зрозуміти: між обіцянками та їх реалізацією – прірва. Як діяти керівництву «Дніпра» у цьому разі? Гнати іспанця, так і не давши більше часу на здобуття звитяг, чи скористатися досвідом «Шахтаря», коли пан Ахметов, попри всі заклики вболівальників, залишив біля керма Луческу – і не прогадав?
Однак у багатьох виникає підозра, що сеньйор Рамос – звичайний заробітчанин, яких на наших теренах було вже безліч. Та й досягнення на попередньому місці праці свідчать проти іспанця: вже через півтора місяця після підписання контракту з московським ЦСКА його звільнили через «незадовільні спортивні результати». Так, на рахунку Рамоса єврокубкові титули з «Севільєю», але чи не була то лебедина пісня тренера, після якої йому захотілося спокою та не дуже складної роботи, котра, однак, забезпечила б йому гідну старість? Наприклад, відомий український тренер Йожеф Сабо прямо заявив: «Рамос просто дурить людей!» На думку експерта, іспанець сюди приїхав заробляти мільйони, а не досягати результату, його обіцянки – що пил. І це ще обурливіше, зважаючи на те, яка величезна когорта українських тренерів (в тім числі, до речі, доволі знані люди) сидять без роботи.
Звісно, можна говорити про те, що українські фахівці, які критикують Рамоса, а тепер ще й Кононова, просто заздрять їм, а самі також не можуть похвалитися карколомними досягненнями. Можливо… Та це якщо йдеться про старі кадри. Але ж є ще молоді наставники, яким у нас далеко не всюди дорога. Досі складно зрозуміти, чому в київському «Динамо» Олега Лужного кілька разів подразнили приставкою «в. о.», але так і не дали побувати в ролі повноцінного головного наставника. Ще й той мізер, який отримують українські тренери, у порівнянні з тим, що обіцяють іноземцям, наштовхує на думку – авторитет вітчизняних фахівців просто нівелюють. Для порівняння – 100 тисяч євро в рік для Максимова і Ковальця. Так, кубку УЄФА, як Рамос, вони ще не здобували, але різниця дуже вже разюча.
Без фанатизму
Ще представники нинішнього молодого покоління, які й у 1990-х грали не лише за зарплату, а й за ідею, і на тренерській ниві готові працювати на ентузіазмі. А от як бути з наступним…
Уже навіть лінивий писав і говорив про те, що українських футболістів надто розбалували зірковим статусом і дикими, як на наші реалії, зарплатами. Мовляв, вони більше рахують нулі, прописані у контрактах, ніж голи чи паси, які виконали на полі. І так воно (може, і з перебільшенням) є насправді. Нема фанатизму в очах гравців! Найбільше ж непокоїть те, що саме ці «зірки» у майбутньому із футболістів перекваліфікуються у тренерів. У яких? Час покаже. Тільки є підозра, що якщо не було фанатизму в юні роки, то не з’явиться він і в зрілому віці.
Ми можемо скільки завгодно критикувати Сабо, Дем’яненка, Михайличенка, Буряка, Маркевича чи Блохіна, але одного не відібрати – кожен із них був фанатиком своєї справи і знайти сьогодні до них подібних дуже складно. Не все вдавалося, тому що навіть фанатизм, ентузіазм чи шалене бажання не можуть компенсувати прорахунків й помилок. Та й тренерський дар буває різним…
Сьогодні закладаються підвалини того, що у майбутньому тренерський десант із Заходу чи Сходу зростатиме все більше і більше. Та чи позбудеться за цей час Україна репутації країни, де просто можна заробити собі на безбідну старість?
