Цьогоріч збірна України провела вісім поєдинків (без урахування останніх матчів проти Болгарії й Естонії), в яких забила сім голів і пропустила аж 15 м’ячів. Ці статистичні показники «волають» про одне: у команді є великі проблеми, особливо з нападом.
Звісно, якщо зважати на цифри, то і захист виходить на ігри в напівсонному стані. Але ж відомо – щоби перемогти суперника, потрібно просто забити більше голів, ніж опоненти. Наші ж нападники, виникає враження, розучилися виконувати свою головну місію. Тим паче, якщо зважити, що з цих семи голів чотири – на рахунку гравців півзахисту, а один – захисника Ярослава Ракицького. Що сталося із славним українським нападом?
Саме нападники завжди перебували в центрі уваги. Саме їх, за традицією, вважали головними героями та «зірками» команд. Недаремно ж у трійці найвідоміших українських футболістів і володарів «Золотого м’яча» – Блохін, Беланов, Шевченко – лише нападники. Та й кінець 1990-х – початок 2000-х років прославився на всю Європу грізним дуетом «Шевченко-Ребров». Із ким-ким, а з нападниками в Україні особливих проблем ніколи не було.
Зрештою, якщо глянути на перелік гравців передньої лінії, яких викликав на тренувальний збір перед товариськими поєдинками зі збірними Болгарії й Естонії Олег Блохін, то проблем в атаці апріорі не мало б бути. Практично всі нападники, обрані для захисту честі національної команди, – люди з іменами та певними заслугами. Особливого представлення ніхто з них (окрім, хіба, одного гравця) не потребує: Воронін, Шевченко, Мілевський, Девіч, Селезньов… Новачком у цій компанії є лише сімферополець Антон Шиндер. Власне присутність останнього футболіста і породжує суперечливі думки.
Ще не так давно на запитання журналістів, чи планує Олег Володимирович залучати до «синьо-жовтої» дружини Антона, тренер відповідав приблизно таке: «Шиндер наразі не дотягує до рівня головної команди країни». Тож якщо представник «Таврії» таки дочекався виклику від Блохіна, отже Олег Володимирович опинився заледве не в патовій ситуації й починає сподіватися на диво: а раптом гравець, якого він сам визнав таким, що не доріс до рівня збірної, таки зможе стрибнути вище голови. Чому ж не вистачає ресурсу тих, кого в Україні віддавна вважають «зірками»? Невже вони розгубили своє вміння, яке робить хороших нападників головною зброєю команди?
Із нападу в півзахист
Ми попросили футбольних експертів проаналізувати, чому український напад став настільки нерезультативним, що навіть два голи у ворота збірної Узбекистану – радість, а стільки ж у ворота Уругваю – межа бажань. Всі виявилися майже одностайними у своєму присуді – виявляється, ті, кого ми сьогодні називаємо нападниками, такими насправді не є. Можна говорити радше про атакуючих півзахисників, адже ні Шевченка, ні Мілевського, чи Девіча не можна назвати «чистими» форвардами.
«Мілевський, до речі, як і Шевченко та Девіч, не є “чистим” форвардом, – каже екс-тренер збірної України Леонід Буряк. – Саме це і спричиняє проблему з нападом у національній команді. В Україні немає “чистого” та гострого нападника. Немає форварда, який постійно триматиме ворота суперника в напрузі – хоча саме такого нападника потребують і збірна, і “Динамо”. Наприклад, від Мілевського чекають голів, але він надто далеко відходить у півзахист. Шевченко також сьогодні більше працює у півзахисті – при створенні атаки, а не при її завершенні».
Погоджуються з Леонідом Йосиповичем і Віктор Леоненко, і Олег Саленко. «Ми знаємо, що завжди найкращу лінію атаки в чемпіонаті країни мають “Шахтар” і “Динамо”, – каже пан Саленко. – Ситуація ж у цих клубах така, що в “гірників” у нападі – іноземці, а в “Динамо” “чистих” нападників зараз просто немає. Відповідно, немає їх і в збірній». Віктор Леоненко підтримує колег: «Виглядає так, що нападники формально в збірній є, але насправді забивати нікому. Практично всі “збірники”, яких чомусь називають форвардами, грають із глибини. Але якщо ти не виконуєш головного завдання “чистого” нападника – не забиваєш голи, то який ти форвард?»
Отож, коротке резюме. Донецький «Шахтар», який таки може похвалитися «чистими» нападниками, делегувати у збірну їх не може із простої причини: напад у «гірників» – добірно бразильський. А «Динамо», яке завжди вважали головним постачальником форвардів у національну команду, нині просто не має нападу.
У кого – травма, у кого – криза…
Але позиція позицією, однак і стан гравців, яких нехай і теоретично, але таки вважають нападниками, далеко не той, щоб атакувати ворота. Причини у кожного свої.
Уже майже як заклинання Андрій Шевченко твердить про своє бажання виступити у складі збірної на Євро-2012. Та чи до снаги це головному символові українського футболу перших десятиліть незалежності? По-перше, вік. Вимагати від гравця у 35 років таких же швидкостей та реакції, як у тридцятилітнього, – курей веселити.
Свої корективи у виступи Андрія внесла травма спини, яка серйозно вибила його з колії. Здається, у потрібне русло Шева остаточно вже ніколи й не повернеться. Однак як каже відомий футбольний агент Олександр Кулешевич, Шева повинен наразі залишатися і в «Динамо», і в збірній – щонайменше як приклад для наслідування.
«Ні киянам, ні збірній не варто тепер відмовлятися від послуг Андрія, – переконаний експерт. – Попри вік і травму, його досвід – це велика користь для команди. Шевченко – це той гравець, який може повести за собою інших. Урешті, у матчі зі “Сток Сіті” саме Андрій був тим, хто брав на себе роль лідера, намагався переламати хід подій».
А як же з молодшим поколінням нападників? Відомий футбольний експерт Йожеф Сабо виніс невтішний вирок: гравці на кшталт Мілевського направду добре виглядають лише на рівні чемпіонату України. Але це не той рівень майстерності, щоби вирізнятися на міжнародній арені. Такої ж думки і Віктор Леоненко.
«От, наприклад, Євген Селезньов, – каже він. –Ну, став він найкращим бомбардиром минулого сезону в Україні, але це ще не показник. Наступного року треба показати не гірший результат, щоби підтвердити свій клас. Чи зробить він це у Донецьку, де більше часу проводить на лаві запасних, ніж на полі?»
Олег Кулешевич вбачає проблему ще й у тому, що нашим гравцям дуже не вистачає стабільності, а це до певної міри є показником їхнього рівня. «Наприклад, Мілевський – немов на качелях: то він у формі, то раптово втрачає фізичні кондиції. Для мене такі речі незрозумілі».
Отож на лінії атаки, попри численний перелік відомих гравців, на практиці маємо просто зібрання футболістів незрозумілого амплуа. Та ще й таких, чия форма залежить радше від настрою самого виконавця, аніж від тренувального процесу. Тож, як і Олег Блохін, сподіватимемося на диво від Антона Шиндера. І на Анатолія Тимощука, який, попри статус півзахисника руйнівного характеру, наразі у товариських матчах найчастіше вражав ворота суперника.
