Ці події Сергій Бубка назвав знаковими в українському спорті періоду незалежності
Які слова можна підібрати для представлення людини, яка насправді цього не потребує? Сергій Бубка! І цим усе сказано. Людина-легенда, один із тих героїв сучасності, які перевертають уявлення про людські можливості. Кажуть, що такі спортсмени народжуються раз на століття. Тож можемо тільки радіти, що маємо такого земляка, тим паче, що навіть після завершення кар’єри атлета Сергій Назарович продовжує представляти України на найвищому міжнародному рівні як президент Національного олімпійського комітету та член виконкому Міжнародного олімпійського комітету.
У дні, коли Україна відзначає 20-ліття своєї незалежності, ми попросили Сергія Назаровича поділитися з «Інформатором» думками про те, як змінився український спорт за два минулі десятиліття, чого набув і що втратив.
– Сергію Назаровичу, 20 років – це невеличкий період не лише для країни, а й для такої важливої сфери в її житті, як спорт. Тим паче, якщо зважити на динаміку його розвитку у світі. На Вашу думку, які найпомітніші зміни відбулися за ці два десятиліття в українському спорті?
– Для спортсменів – та й, гадаю, не лише для них – головною відмінністю стала більша свобода. Ми отримали змогу вирішувати за себе, робити те, що вважаємо за потрібне. У радянські часи було по-іншому, тож, пригадую, в перші роки незалежності нашої держави до цієї свободи доводилося звикати.
Зокрема, в нас, атлетів, з’явилася можливість брати участь у великих комерційних стартах, більше виїжджати на закордонні змагання. Як наслідок, українські спортсмени нарешті стали отримувати достойну компенсацію за свій титанічний труд.
– Часто кажуть, що головним спортивним здобуткам у період першого десятиліття незалежності країна завдячує базі, яка залишилася у спадок від СРСР. Наскільки ці слова є актуальними сьогодні, коли на арені виступає нове покоління атлетів? Що ми набули і що втратили за минулі 20 років?
– Якщо йдеться про матеріальну базу українського спорту, то так, це твердження досі актуальне. Не можна заперечувати, що інфраструктура, яку маємо сьогодні, – це переважно спадок Радянського Союзу, вона поступово приходить у занепад.
Для виховання нових «зірок» потрібна нова база. І приємно, що упродовж минулих років у цьому напрямі почалися певні зрушення. Відбудовують стадіони до Євро-2012. Зимову інфраструктуру, я сподіваюся, приведе в тонус проект «Олімпійська надія-2022».
Звісно, залишився в нас цінний професійний «багаж» – досвід і знання наших тренерів та інших фахівців спортивної сфери. Вони закладалися задовго до нашої незалежності, і тепер активно поповнюються та розширюються завдяки закордонному досвіду.
– Чи змінилося ставлення міжнародної спортивної спільноти до України як гравця на міжнародній арені від початку 1990-х років?
– Коли Україна тільки стала суверенною державою, в неї були лише її атлети та спортивні традиції, які поважала міжнародна спільнота. Завдяки ним нашу країну визнали та прийняли. Тепер, зокрема в Олімпійському світі, нас вважають сильною спортивною державою. І що більше ми вкладатимемо в професійний і масовий спорт, що більше міжнародних стартів прийматимемо, то міцніше закріплюватиметься за нашою державою цей авторитет.
– Після Пекіна-2008 порівняли медальні досягнення на Олімпіаді з коштами, які надає та чи інша держава для розвитку спорту. Наші показники стали сенсаційними: чудовий медальний доробок при мінімальний грошових вливаннях. Як нашим спортсменам вдається перемагати, що називається, попри все?
– Безумовно, Україна має пишатися своїми обдарованими атлетами та тренерами. Але скажу з власного досвіду – умови для спортсменів ніколи не були ідеальними. Ще в Радянському Союзі катастрофічно бракувало екіпіровки. Доходило до смішного – стрибунам з жердиною не вистачало… жердин! Втім, такі проблеми лише загартовують.
У кожного спортсмена є особиста мотивація – довести собі, що ти можеш. До того ж, є патріотизм, гордість за державу, бажання не осоромити її. Все це стимулює на шляху до перемоги.
– Яких змін Ви бажали б у нашому спорті, на яких заходах передусім варто звертати увагу, щоби спорт (не лише футбол) став масовим, щоби дітей знову масово почали відводити у спортивні гуртки та школи? Досвідом якої країни Ви порадили б скористатися?
– Щоби масовий спорт розвивався, необхідно створити для цього умови. Спортивних гуртків має бути більше – і я за те, щоби вони були безкоштовними. Спортзали, басейни, велодоріжки – все це необхідно створювати, вони повинні бути доступним для всіх охочих. Розбудова відповідної інфраструктури має бути одним із пріоритетів державної політики.
Гляньмо на Францію, Японію, Німеччину, Італію, США. У всіх цих країнах дуже сильна державна підтримка спорту, тому що там розуміють, що саме спорт є тією силою, яка здатна зробити націю здоровішою, а країну – могутнішою. Серед наших сусідів останнім часом суттєво прогресує в цьому напрямі Росія.
Окрім того, щоби спорт став популярним, необхідно ввести на нього моду, зробити здоровий спосіб життя та заняття фізичною культурою нормою для українців. Національний олімпійський комітет із цією метою проводить низку акцій. Це і Всеукраїнський олімпійський день бігу, і спортивні змагання для школярів «Олімпійське лелеченя», й Олімпійський урок, під час якого діти та дорослі мають змогу спробувати власні сили у різних видах спорту. Останній, до речі, вже на початку вересня завітає до Києва та в регіони України.
– Чи часто Вам доводилося застосовувати свій авторитет у міжнародній спільноті, аби наші спортсмени під час змагань не зазнавали суддівського утиску? Зокрема, за чутками, якби не Ваше втручання, Анна Безсонова так і не отримала б «бронзи» Пекіна-2008, як і Вікторія Терещук?
– Траплялося, що мені справді доводилося піднімати питання справедливості суддівства та відстоювати інтереси наших спортсменів. У спорті є правила, є принцип «чесної гри», основоположний як для атлетів, так і для тих, хто оцінює їхні виступи. Якщо їх порушують, на це треба реагувати. Втім, я ніколи не дозволяв собі чинити тиск на суддів.
– Які події та здобутки Ви відзначили б як найбільш знакові у спортивному світі України періоду незалежності?
– Серед подій олімпійської історії знаковими назвав би три. По-перше, це зимові Ігри-1994 в Ліллегаммері – олімпійський дебют незалежної України, який, до речі, виявився досить вдалим: «золото» фігуристки Оксани Баюл і «бронза» біатлоністки Валентини Цербе.
Наступний етап – ХХІХ Ігри Олімпіади-2008 в Пекіні, де українські спортсмени здобули рекордні за час суверенності 27 медалей. Наша збірна стала тоді 11-ю у загальнокомандному заліку серед 204-х країн-учасниць!
По-третє, це виступ наших юних олімпійців на І Юнацьких олімпійських іграх в Сінгапурі. Минулого серпня з цієї історичної першості «синьо-жовта» збірна повернулася із 35 нагородами, а в неофіційному командному заліку Ігор ми стали третіми. Це яскраве свідчення потужного спортивного потенціалу нашої молодої країни.
Величезне значення не лише для спорту, а й для держави взагалі матиме чемпіонат Європи з футболу Євро-2012. Мені пощастило бути одним із тих, хто у Кардіфі виборював право проведення цієї першості. Це велика перемога для України і чудовий шанс пройти шлях економічного розвитку та розбудови значно швидше.
– Кажуть, вік живи – вік учися. Що нового Ви відкрили для себе на посаді президента НОК України?
– Передусім – навчився грати у команді. За свою спортивну кар’єру я звик бути сам за себе. Коли виходив у сектор і боровся за перемогу, результат залежав тільки від мене. Натомість у будь-якій організації, як-то кажуть, один у полі не воїн. Є команда, де в кожного свої функції, характер і турботи. Щоби до людей знайти підхід і запустити цей механізм як годинник, необхідні дипломатичність, гнучкість та терпіння. Це дуже тонка матерія.
– Ви присвятили своє життя легкій атлетиці, однак робота в НОК потребує зацікавлення величезною кількістю видів спорту. Чи став якийсь із них для Вас справжнім відкриттям?
– Я ніколи не обмежував свої інтереси легкою атлетикою – скільки себе пам’ятаю, завжди цікавився тенісом, футболом і баскетболом. Одне з нещодавніх відкриттів – стрільба з лука з її неймовірно видовищними запеклими дуелями. Не менш захоплюючими є фехтування, боротьба, спортивна та художня гімнастика… Кожний вид по-своєму цікавий.
Утім, коли йдеться про питання розвитку спорту, я не маю права на преференції. Успіхи наших легкоатлетів для мене так само важливі, як і здобутки плавців, дзюдоїстів, лижників та інших спортсменів.
